Дзвінок із минулого: повернення батька
Ігор закрив дверцята холодильника, витираючи руки ганчіркою.
— Ну от, тепер усе працюватиме. Морозитиме, але треба перевірити, — сказав він господині. — Маєте порожню пластикову мисочку? Налийте води та поставте у морозилку. Ввечері подзвоню, якщо замерзне — значить, усе гаразд.
Раптом телефон знову задзвонив. Новий клієнт, подумав Ігор і відповів:
— Ало, слухаю. Так, це ремонт побутової техніки. Що лагодити? Так, я Шевченко Ігор Вікторович, якщо вам це важливо. Вибачте, що ви сказали? Батько? — Ігор ледь не випустив телефон із рук.
Голос представився — Шевченко Віктор Павлович. До Ігоря дійшло: це його батько, якого він не бачив і не чув більше двадцяти років. Серце закалатало, а в голові вихром прокотилися уривчасті спогади.
— І що… ви хочете? — Ігор запнувся, не знаючи, як звертатися до цієї людини. — Побачитися й поговорити? Ну так, звісно, усього-то двадцять років минуло. Вибачте, я на виклику, потім передзвоню, — він скинув дзвінок і тихо, з сарказмом пробурчав: — От тобі й на…
З’явився через стільки років! Напевно щось просити зібрався. А що? Син виріс, батько постарів, вирішив допомоги попросити. Скільки йому зараз? За п’ятдесят, мабуть. Грошей, звичайно, хоче! Ігор хмикнув, повертаючись до роботи.
— Ну що, домовилися? — сказав він господині. — Ввечері передзвоню, перевірте воду в мисці. Якщо замерзне — морозилка в порядку.
Господиня подякувала, і Ігор поїхав на наступний виклик. Літня жінка кликала полагодити пральну машину — текла. Бабуся виявилася балакучою, одразу потягла його пити чай із печивом. Поломка була дріб’язковою: гумовий ущільнювач дверцят просідав. Ігор поправив його, і теча припинилася. Інший майстер заздалегідь запросив таку ціну, що бабуся відмовилася. Ігор узяв мінімум — наживатися на пенсіонерів совість не дозволяла. Бабуся була в захваті, усе повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Ігор ніяковіло посміхався, пив чай, обіцяв заїхати, якщо щось зламається.
Але думки його займав дзвінок батька. У пам’яті спливав блукаючим туманом той час. Коли батьки розлучилися, Ігорю було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мати плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забирав Ігоря з дитсадка. По дорозі присіли в парку на лавку, дістав із кишені пляшку пива й почав скаржитися маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він старається, але життя таке. Потім він напився, розвалився на лавці й заснув. Ігорю стало соромно. Він намагався розбудити батька, але той відмахувався. Перехожі озиралися, а Ігор, подумавши, що батькові до нього ніякої справи немає, пішов додому сам. Дорога була довгою, дому все не було видно, і хлопчик блукав, поки його не знайшла сусідка.
Мати тоді не кричала. Лише тихо сказала батькові:
— Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який ти батько?
Батько поїхав у інше місто. Інси раз надсилав гроші, іграшки. Мата посміхалася:
— Нам і без такого батька добре, правда, Ігорку?
Коли Ігорю виповнилося десять, мати познайомила його з дядьком Олегом.
— Сину, дядько Олег хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватися про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився непоганою людиною. Він любив матір, але батьком Ігорю не став. Частина її любові тепер належала Олегу, а Ігор почувався зайвим.
Ввечері Ігор неохоче дістав телефон, знайшов номер батька й натиснув виклик. Той відповів відразу:
— Ігорю, давай зустрінемося, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра о сьомій вечора. Зможеш?
— Гаразд, зможу, — буркнув Ігор.
Мати колись казала, що Олег хоче його усиновити, дати своє прізвище. Адже вони сім’я. Але Ігор відмовився. Для нього було важливим залишитися Шевченком Ігорем Вікторовичем, зберегти цей невидимий зв’язок із батьком. Мати хотіла стерти минуле, забути колишнього чоловіка, а Ігор усе чекав. Чого — сам не знав. А потім зрозумів, що чекати нема на що.
Наступного вечора він ішов до бульвару, заздалегідь вирішивши: якщо батько попросить грошей — допоможе, але на цьому все. Батько надсилав подарунки, гроші — борг віддасть, і точка. У матері є Олег, її це не хвилювало.
— Соромно йому, ось і шле, — казала вона, приймаючи посилки.
Біля фонтану Ігор побачив літнього чоловіка. Той підвівся з лавки й пішов назустріч. «Тільки без солодкуватих фраз, типу “сину, нарешті ми зустрілися”,» — подумав Ігор. І сподівався, що батько не п’є.
— Добрий вечір, Ігорю, — чоловік простягнув руку.
— Добрий, — Ігор стиснув її, помі— Батьку, — прошепотів Ігор, вперше за довгі роки відчуваючи, що цей чоловік справді його рідний.
