**Перше пізнання**
“Ото ж бо буває в житті”, думала сама до себе Маряна, “іноді люди живуть-живуть разом, а потім раз! і розбіглися. Нічого собі!” Багато в неї таких знайомих, та й вона сама не виняток. Хоча зі своїм домашнім “драконом” довго не витримала але то вже минуле.
Маряна недавно пішла на пенсію, жила сама. Дочка одружена, мешкає з родиною у Львові. Вирвалася із села після школи, вступила до коледжу, а там і за чоловіка вийшла. Тепер лише наїздами обидва працюють, часу нема. Онука в школі.
Ще коли працювала, колеги-жінки намовляли:
“Марянко, ну скільки можна самій? Вільних чоловіків повно і вдівці, і розлучені, яким сімейне життя не вдалося. Знайомся! Оголошень у газетах, журналах, інтернеті хоч відбавляй!”
“Та страшно ж першій дзвонити, відмовлялася вона. До того ж, якщо чоловік розлучений, значить, щось із ним не так. Добрі чоловіки жінок не кидають, а справді хороші ті й так при дружинах. Немає в них віри”.
“Та хто ж тебе силоміць одружуватиме? наполягала Надія, яка саме через оголошення знайшла чоловіка і тепер щасливо живе, роздаючи всім поради. Поговориш, не сподобається більше не дзвониш. Що тут такого?”
**Знайомство по оголошенню**
Таки наважилася Маряна познайомитися. Спочатку було ніяково набрати номер з газети, але потім зрозуміла:
“Та й справді, що тут такого? Розмовляємо по телефону, один одного не бачимо не сподобався, і справу з кінцем”.
Декілька разів дзвонила чоловіки траплялися різні, і вже з першої розмови ясно було, чи варто продовжувати. Поступово вона змінила думку:
“Адже в розлученні не завжди чоловік винен. Ми, жінки, теж буваємо різними. А взагалі чужа сімя, то темний ліс”.
Так що час від часу Маряна знайомилася, але поки ніхто не “зачіпив”. Із розлученими спілкувалася обережно не довіряла. Та доля звела її саме із таким. Поговорили по телефону і Степанко їй одразу сподобався. Розмовляли довго.
Він жив у сусідньому селі, мав власний будинок і господарство, тому запросив першим:
“Приїжджай до мене, Марянко. Вже багато про що поговорили. Гадаю, якби я тобі не подобався, ти б не спілкувалася. Зустріну тебе, домовились?”
“Добре, домовились”, погодилася вона.
Степанко справді подобався ввічливий, про колишню дружину погано не говорив. Розійшлися після довгих років спільного життя, коли діти вже виросли.
“Значить, були причини”.
Вона не розпитувала сама не любила це обговорювати. Та дещо її насторожило:
“Степанку, а з дітьми спілкуєшся? В гості приїжджають?”
“Ні, не спілкуюся. Вони на боці матері, навіть не дзвонять”, відповів він.
“Що б там не було між батьками, діти повинні мати звязок з обома, думала Маряна. Якщо його нема значить, причина серйозна”. Але мовчала.
**Зустріч і частування**
Дорогою хвилювалася, але, побачивши трансформатор біля перехрестя (як і обіцяв Степанко), вийшла з автобуса. Поряд стояв високий приємний чоловік.
“Маряна?”
“Так, це я”, усміхнулася вона.
“А я, отож, Степанко. Ходімо, ось мій “кінь”, показав він на чорний позашляховик. Покажу, як живу”.
Їй сподобалися квіти, які він приніс, і те, що не змусив чекати.
Дім був великий, двоповерховий. Подвіря чисте, доглянуте. Усередині так само.
“Чисто, подумала Маряна. Мабуть, сам дбає, адже дружина вже давно пішла. Але чому вона залишила йому все? Що її змусило втекти?”
“Сідай за стіл, запросив він. Чаю попємо”.
Він сам розклав порцелянові чашки, нарізав торта, гарно прислужив.
“Може, вина налити?”
“Ні, дякую”.
Розмовляли про все. Вона хвалила будинок:
“Дуже гарний, міцний. Видно господарську руку”.
**Випробування на господарність**
“Будинок потребуМаряна випила останній ковток чаю, підвелася зі стола й сказала: “Дякую за гостинність, Степанку, але моє місце у власному домі, де ніхто не перевіряє, чи добре я вимила ложки”.
