Завтрашній день. Холодне грудневе ранкове сонце ледве пробивалося через вікно, коли Олеся та її чоловік Дмитро вирушали у рідне село Вербове, до батьків Олесі. Сніг хрустів під ногами, а низькі хмари обіцяли снігопад. Попереду була довга дорога, повна тривоги й несподіванок. Батьки вже чекали, і щойно автомобіль зупинився біля знайомої хати, їх зустріли теплі обійми та радісні голоси. Усе разом вони зайшли в затишну домівку, де на столі вже парували гарячі страви. У хаті пахло свіжим хлібом, а в грубці тріщали дрова, наповнюючи кімнату спокоєм.
Батько Олесі, Василь Іванович, запросив Дмитра до вітальні обговорити «чоловічі справи» — політику, машини, рибалку. Олеся ж із матір’ю, Ганною Петрівною, залишилися на кухні, де за чашкою чаю почалися жіночі розмови. Мати хвилювалася: чому молода пара досі не думає про дітей? Олеся, посміхаючись, заспокоювала:
— Усе буде, мамо, не хвилюйся. Ще рік, і ми вирішимо це питання.
Але в її голосі прослизала нерішучість, а на серці лежав важкий камінь. Ніч огорнула село, за вікном завивав вітер, немов попереджаючи про заметіль. Олеся притулилася до Дмитра, і його обійми були такі ж ніжні, як у перші роки їхнього кохання. Вона засинала, відчуваючи себе в безпеці, але глибоко всередині щось тривожило.
Ранок почався із запаху свіжої кави та рум’яних млинців. Олеся вмилася крижаною водою, щоб прокинутися, і підійшла до чоловіка. Дмитро, потираючи плече, раптом скрикнув від болю. Його обличчя перекошилося, і Олеся завмерла, охоплена страхом: щось було не так.
— Знову це плече, — прошепотів він, намагаючись посміхнутися. — Мине, як завжди.
Ганна Петрівна, почувши їхню розмову, принесла домашню мазь та теплий шарф. Спокійно перев’язала руку зятя, примовляючи, що все буде добре. Але Олеся бачила, як Дмитро кривиться від болю, і серце їй стиснулося.
— Лєсь, схоже, сьогодні вестимеш ти, — тихо сказав Дмитро, коли залишилися самі.
Вона кивнула, хоча всередині все протестувало. Дорога додому обіцяла бути важкою, особливо після ночі з вітром і снігом. Але вибору не було.
Цей рік став для Олесі та Дмитра випробуванням. На Новий рік вони не змогли приїхати до батьків — Дмитро наполіг на зустрічі з бізнес-партнерами, які могли відкрити нові можливості. Олеся розуміла необхідність, але почуття провини перед батьками не відпускало. Вони вирішили відвідати їх за два тижні до свята, привізши подарунки — новий телефон для батька й теплі чоботи для матері, — а також фрукти, вино й солодощі. Як завжди у їхній родині.
Та перед поїздкою сталося несподіване: Олеся дізналася, що померла її колега Марія, з якою вони працювали понад десять років. Сльози котилися по щоках, серце розривалося від болю. Дмитро обійняв її, намагаючись втішити, але вона розуміла: життя крихке, і ця думка не давала спокою.
Ніч перед дорогою була неспокійною. Олесі снилися кошмари, але вранці вона не могла згадати жодного. Лише важкість в грудях нагадувала про тривогу. Вона нічого не сказала Дмитрові, щоб не засмучувати його, і вони виїхали на світанку.
Несподівано ранок виявився ясним. Легкий морозець і промені сонця пробивалися крізь хмари. У місті дорога була слизькою, але на трасі вони з полегшенням зітхнули — асфальт був чистим. Та через сотню кілометрів усе змінилося. Небо потемнішало, і пішов сніг. Машина повільно пробивалася крізь заметіль, а Олеся міцно стискала кермо, стараючись не піддаватися паніці.
Коли вони нарешті доїхали до Вербового, батьки вже чекали біля воріт. Обійми, сміх, тепла хата — все це на мить відігнало тривогу. За вечерею Олеся ніби повернулася в дитинство: знайомі запахи, мамині жарти, батькові розповіді. Та розмова про дітей знову викликала почуття провини. Мати дивилася з надією, і Олеся, щоб заспокоїти, пообіцяла, що скоро усе зміниться.
Тієї ночі заметіль розігралася на повну. Вітер вив, немов оплакував чиїсь нездійснені мрії. Олеся, закутавшись у ковдру, притулилася до Дмитра. Його ласка була такою ніжною, що вона на мить забула про все. Але думка про дорогу завтра не давала спокою.
Вранці після ситної сніданки Дмитро зізнався, що плече все ще болить. Олеся, зібравшись із силами, сіла за кермо. Батьки проводили їх із посмішками, але в очах матері вона помітила тривогу. Коли машина рушила, Ганна Петрівна прошепотіла:
— Ангела-охоронця вам у дорогу…
Дорога була жахливою. Нерозчищені ділянки, ковзаючий асфальт, зустрічні авто — все це змушувало Олесю напружуватися. Дмитро мовчав, лише іноді вказуючи на заправки. Він об(Продовження)
Машину несло, але Олеся впоралася, і коли вони нарешті були вдома, Дмитро тихо промовив: «Ми з тобою переживемо все», — і в його словах була впевненість, яка зігріла її серце.
