Страшна помилка
Соломія прокинулася від болю. Їй щось снилося перед тим, як відкрити очі — щось важливе. Але різкий біль у животі відволік її, і вона миттєво забула сон. Живіт ніколи ще так не болів, навіть віддавало в поперек.
Вона лежала, прислухаючись до себе. Здавалося, що біль стихає. Обережно сіла на ліжку, але щойно спробувала підвестися — знову пронизливий спазм. Зітхнувши, Соломія зісковзнула на підлогу. На колінах доповзла до комода, де залишила телефон на зарядці.
«Швидку» викликала так і не піднявшись — спираючись одною рукою в холодну підлогу. «Треба заспокоїтися, — повторювала вона. — Ось-ось приїдуть… А двері? Хто ж їх відчинить?» Біль пульсувала, живіт горів. Насилу доповзла до коридору, спробувала випрямитися, щоб відсунути засув, але спазм знову скрутив її. Ось воно — справжнє прокляття самотності. Не те, що нема кому подати води, а те, що нема кому відчинити двері для порятунку. Прикусивши губу до крові, вона здригнула засув — і знепритомніла.
У свідомість поверталися уривки: хтось говорив, щось питав. Вона навіть відповідала — чи їй так здавалося.
Очутившись у палаті, Соломія відвернулася від сліпучого сонця за вікном. Рух спричинив біль під грудьми. Живіт був напругим, але вже не болів.
Ще вчора, черговий раз сварившись з Данилом, вона думала: ліпше вмерти, ніж жити так. Чоловіка нема, дітей нема. Нікого. Нащо жити? А вночі, коли раптово стало страшно, вчепилася у життя міцніше за все. Зрозуміла, як жахливо померти так — раптом, на самоті.
— Очутилась? Зараз покличу медсестру.
Соломія повернула голову: на сусідньому ліжку лежала огрядна жінка у фланелевій халатині з жовтими квітами.
Незабаром увійшла медсестра.
— Як почуваєтеся? — запитала вона. Молода, з рум’янцем на щоках. Чи то від рожевого медичного чепця так здавалося?
— Добре… А що зі мною?
— Зараз прийде лікар, все розкаже, — відповіла та й вийшла.
Соломія встигла помітити її товсту косу до пояса. «Невже досі носять такі?»
— Ти в гінекології. Тебе вчора привезли. Міцно ж ти спала, дівчино, — промовила сусідка.
«Дівчино». Останнім часом їй частіше казали «жінко» чи «громадянко» в магазинах. Соломія почувалася старою. Хоч яка вона стара? Сорок два. Можливо, тому, коли знайомі намагалися підшукати їй пару, вона лише махала рукою: «Мій час минув, пізно». Тому й намагалася розійтися з Данилом — та він завжди повертався.
У палаті з’явився літар — чоловік років п’ятдесяти.
— Лікарю, що сталося? Мене оперували?
— Семенюк, вас чекають у перев’язувальній, — сказав він сусідці.
Та вийшла, незадоволено похнюпившись.
— Вам зробили лапаротомію. Була позаматкова вагітність, труба лопнула.
— Як? — Соломія ледь не підскочила, від болю знову скривилася.
— Вас що так здивувало?
— Мені ж казали, що я безплідна!
— Це не виключає ані позаматкової, ані звичайної вагітності. У житті бувають дива. Полежите тут кілька днів.
— А вставати можна?
— Потрібно. Але без фанатизму, — лікар вийшов.
Соломія перероблювала почуте. Їй казали, що дітей не буде. Через це чоловік і пішов — хоч це був лише привід для зради. «Невже я можу завагітніти? Та що я… Сорок два, вже пізно. Чому не запитала лікаря?»
Вона встала, накинула халат. У кишені — ключі й паспорт. «Двері замкнули».
Дійшовши до коридору, Соломія сіла на диванчик біля посту медсестер. Голова крутилася, підступила нудота.
«Цікаво, радів би Данило, якби дізнався, що міг стати батьком?» Встрілися вони п’ять років тому. Відразу попередив: одружений, має маленьку доньку.
Стосунки розвивалися швидко. Соломія ні на що не сподівалася. Багато разів намагалася розірвати — він обижався, йшов, але повертався. Спочатку обіцяв піти від дружини, коли донька підросте. Але донька пішла до школи, а він лишався. Соломія вже не питала. Говорила собі: «Востаннє» — але знову впускала його.
Її думки перервав розговор медсестер:
— Уяви, під час операції Коваленко знайшов у неї пухлину. Величезну.
— І що?
— Нічого. Зашили. Остання стадія. Завтра цю Ковальчук до онкології.
Соломію обдало жаром. «Це ж я Ковальчук! У мене рак?» Вона ледве дісталася до палати, заридала.
Повернулася сусідка. Соломія відвернулася.
— Чого плачеш? Покликати кого?
— Не треба.
Вона вийшла, спустилася на перший поверх. Сонячно. Багато хворих гуляло в парку. Ніхто не звертав уваги.
«Нікуди я не поїду. Не хочу, як мама…»
Соломія пішла до огорожі. Тепер уже не було страху. Лишалося лише рішення: провести останні дні вдома.
ВонаВона вийшла за огорожу, глибоко вдихнула свіже повітря і раптом усвідомила, що хоче жити — навіть якщо ці дні будуть останніми, вони будуть її власними.
