Ну ти подивись, яке вбралася! Нормальні люди, як годиться, зранку на роботу поспішають, а вона? Куди це ти, Ганнусю, в білих штанях по нашій багнюці?
Та вона ж, Галтю, пішки не ходить! Усе на тій своїй машині, знаєш, мов автобус справжній!
Сказати ще треба дякувати, що вдягнена! Ти бачила, що в неї на шиї?
Ні, а що там?
Татуювання! От що там! Хто б таке робив? Мов відсиділа вже, Боже, прости! Молода ще, а вже побита вся! Що б її мама сказала, побачила б?! Ех, немає догляду пропала душа
Лавка під підїздом загула, дивлячись у слід Ганні.
А чого не потриндіти, якщо сумки з продуктами вже під ногами, а додому йти не хочеться бо там нічого, окрім рутини, не чекає. Хоча б подумати вголос: діти хто вже дорослі, хто малі, клопоти, щодня щось готуй, прибирай Радості, як кішка наплакала, тільки на великі свята. Де ту радість взяти? Для простих людей вона, бач, рідкість. Частіше про хліб насущний думають, як дітей нагодувати, допомогти, коли біда прийде. Як смаколиків онукам принести, обійняти тільки з них і щастя І то не у всіх. Он у Марусі діти сказали, що й онуків уже не чекай, не модно таке нині. Хіба модно з курорту на курорт літати та ні про що не дбати. Як воно в них виходить?! Вона ж, мабуть, теж, як Ганка наша, Ірини дочка.
Колись була ж нормальна дівчина: до школи бігала, училася аж гай шумів, привітна, чемна А як мами не стало, зовсім змінилася. Десь вештається, не працює, вчитися так ні. Кажуть, усяким непотребом зайнялася! Татуювання набиває! Салон відкрила. Чиїми це такими воротами?
Як кілька років тому оголосився її батько, думали всі: наведе ж бо порядок! У розум наставить. А що маємо? Купив їй ту машину страхітливу, півдвора займає, і знову десь дівся. А вона ще й молода: двадцять недавно виповнилося. Як можна таку дівчину без опіки залишити?! Приведе в дім когось пропаде і квартира, і машина та, що спокою не дає.
О, поїхала! Куди? Навіщо? Хто її знає! Навіть не оглянулась Фіфа! Як є фіфа, в білих штанях
Та Ганну то все мало хвилювало. Вона навіть не мала часу слухати про ті кухонні пересуди. Діл навалом, ледве встигаєш, хоч би доба була на дві години довша! Мама її все говорила: Антосько, треба з розумом час використовувати, а ти гайнуєш, ніби не своє.
Добре все плануй, доню. Хтось метушиться і нічого не встигає, а хтось усе до ладу, не нарікає, бо вміє друга з часом.
А як його вполювати, мам?
Не марнуй. Скажи собі що важливе, тому й присвячуй час. Але відпочинок мусиш мати, без того нікуди. І розважайся іноді, бо загнаним і сердитим довго не протягнеш. Діла не скінчаться ніколи, а ось сил може й не вистачити.
Ганна памятала ці поради, але виконати було складно. Навіть щоденник завела, а часу все одно катма. Бо ж усе важливе, нічого не кидаєш. І от сьогодні три лекції, але потрапить лише на одну бо два клієнти записані саме на сьогодні, а ще до Софійки заїхати треба. З Софією то обовязково ще й Дарця поруч, а то не на пять хвилин розмова. Далі до Артема зібрати речі, допомогти І до нових колег познайомитись, бо вже скоро їхати з дітьми, а імен ще й не всіх запамятала. Добре б устигнути.
В заторі машина Ганни плавно рушила. Вона провела рукою по керму якби машина вміла говорити, мабуть, прошепотіла б: «Та встигнемо все! Адже ж для цього власник тобі мене лишив, щоб твій час берегти»
Дякую, тату тихо сказала.
Ще кілька років тому вона б засміялася тому, хто скаже, ніби дякуватиме колись батькові. Вона сердита на нього була стільки, скільки себе памятала. Мама жодного слова поганого не сказала на його адресу, лише повторювала: розумний дуже, і ти, доню, вся в нього. Але як розумний, якщо її маленькою кинув і забув?
Довго злиться на того, хто мав би бути поруч. Памятала, як у садку йшла зі свята осторонь, без танцю з татом, стискаючи зуби, щоб не заплакати, коли інші дівчата з гордістю казали: “Я татові скажу, він прийде!”
Перед випускним у школі пересварилася з найкращою подругою, коли та кинула не подумавши: «Тато будь-який виш оплатить, і машину купить, якщо в конкурс не пройду». Було не заздрість кривда, нестерпна, бо Марічка все знала, навіть більше, і шпигала час від часу Ганну цим.
А взагалі, Ганна нікому не заздрила: навіщо? З мамою добре жили, навіть на море їздили, одягалась гарно, телефон модний на шістнадцятиріччя подарували. Той день був особливий не через телефон. Тільки Ганна розгортала коробку, як на порозі кімнати зявився той, кого бажала бачити хоча б раз у житті.
Як скандал підняла! Плакала, кричала, мамині руки відштовхувала, звинувачувала в усьому: «Ти зрадниця! Чого він тут?! Не хочу дивитись!»
Звідки їй було знати, що мама мала вже діагноз, і життя їхнє скоро на мить зависне, а тоді обвалиться червоною хвилею, в якій забута надія
Якось мама зізналась: Ганно, то я винна. Не дала йому знатися з тобою, повірила всім, хто казав не його ти дитина, та й дорогу відрізала
Ганна довго не говорила, проте зрозуміла: мати зробила як уміла, захищала, як могла. Боліло, але й по-своєму вибачила їй.
Після маминої смерті вони змушені були з батьком навчитися жити разом, бо тітці віддати Ганну батько не зміг.
Я зникну, коли тільки підростеш, але ще трохи побуду, казав, коли залишились удвох.
Наталка, мама, прожила набагато довше, ніж казали лікарі. За два важких, але щасливих роки Ганна навчилась малювати спершу для себе, потім і на спинах і руках тих, хто цього бажав. Батько побачив її роботу, запропонував навчитися у старого друга, майстра татуювань. Коли навчитись згодилася, майже рік прожила у Львові біля батька на Сихові, потім вирішила: додому хочу, мені в Києві краще. Батько не перечив: навпаки, купив їй крихітне приміщення під салон, та ще й залишив машину. “Працюй, доню, навчайся, але й диплом отримай. Без навчання тсадно”
Поки ладнала салон, рекламував, допомагав, а потім сказав: “Я до батьків, там потрібний.” Ганна, звісно, сумувала, але прийняла це.
У роботі клопотів вистачало: клієнтів багато, взяла двох помічників. Тоді й познайомилась із Софією. Жінка зайшла під вечір одяг дорога, а вигляд втомлений, очі сумні Хоч і без манікюру, але стилю не позбавлена. Софія попросила татуювання імя на руці, завжди щоб бачити.
Ганна вже здогадалась, що за цією проханням біль. Не питала нічого, виконала роботу.
Через два дні зустріла Софію в лікарні виявилось, імя на руці на честь доньки Дарці: дівчинки в окулярах і з заклеєним пластирем скельцем. Така щира й довірлива: зразу ж взяла Ганну за руку, почала розповідати про білочок у парку й горішки.
Відтоді Ганна стала близька подругою сімї і для Софії, і для Дарці. А коли стало зрозуміло, що Дарцю можна полікувати Артем, лікар, взявся допомогти. Він швидко прикипів до цієї трійки, але свого почуття довго не визнавав, і Ганна теж.
Маленька Дарця перша сказала правду прямо Артемові: «Чому ти Юлі не скажеш, що вона тобі подобається? Їй ти теж подобаєшся!» “Я бідний, нічого запропонувати не можу”. «А любов це мало?» з дитячою простотою спитала.
Тільки ця розмова змусила Артема наважитись. Софія з Дарцею прийшли до Ганни, розповіли про все і переконали у своїх почуттях. І Ганна вже не вагалась.
А у дворі тим часом лавочка знову гуділа:
Що, парня завела? Звідки взявся той хлопець? Що за один?
Та наче путній, хтось зауважив.
Грицьківна, ти всіх знаєш! Що воно буде?
Охи, побачимо!
І побачили: у білосніжній сукні, з татуюванням на спині та в кедах, бо “у весільних на підборах за кермом не поїдеш”, Ганна йшла поруч із радісним Артемом і сміялась разом із усіма. Софія ледь часу не мала, щоб поплакати від щастя, аж Марічка замилувалась, як вони всі обіймались. А Ганна, стягнувши підол сукні, засміялась бо ж їй інакше не можна.
Еге, такої фіфи ще світ не бачив!
Фіфа! погодились усі на лавочці, але вже з лагідним теплом і гордістю.
І навіть незнайомці, що обіймали Ганну, здавались рідними. Бо так у нас якщо серце на місці, якщо любити по-справжньому то вже свій, а не чужий.
