**10травня2026р., Понеділок**
Сьогодні був один із тих днів, коли все здається нереальним. Я, Ганна, після занять з робототехніки зустріла свою подругу Олену в парку і вирішила, що нам варто трохи пройтись, поки ще можна побачити сонце над Дніпром. Ми вже йшли вузькою але живою алеєю, коли раптом наші погляди зупинилися на парі, що стояла неподалік. Чоловік, схожий на когось, кого я бачу лише у спогадах, обіймав свою супутницю, шепочучи щось на вушко. Жінка, з посмішкою, немов би світилася, не помічала ні мене, ні навколишніх дерев. Я стояла, очі розкривши ширше, ніби хотіла впіймати кожну секунду тієї миті.
Ганно, ти що? вигукнула Олена, бачачи, як я замерзла.
Нічого, швидко відповіла я, і ми рушили далі, не розлучаючись попрощатися ще раз.
Коли я йшла додому до нашого будинку на вулиці Січових Стрільців, думка про те, що тільки що побачила, не відпускала мене. Я уявляла, як мій тато, Віталій, сидить за столом у нашій кухні, а поряд та сама жінка, яку я спостерігала в парку, і її голос, що шепоче щось невідоме. У голові крутилося питання: *«Татусю, як ти можеш так? Я завжди вважала тебе ідеальним…»*
Наступного дня я з Оленою знову вирішила прогулятись:
Ліза, підемо в парк? запропонувала я.
Тільки поки ще видно сонце, погодилася вона.
Паркові стежки знову вели нас між кущами, де відбуваються безліч історій. Ми повернули на пусту доріжку і знову побачили ту саму пару. Чоловік вже не був молодим, його спина похилилася, а він все ще шепоче щось на вушко. Олена, здається, не помічала, але я знову зафіксувала, як його погляд сконцентрувався на своїй коханці, а не на дочці, що стояла неподалік.
Ганно, ти що? спитала вона знову, а я лише кивнула і швидко рушила вперед.
Повертаючись додому, я мовчки обдумувала все, що трапилося. Дорога до нашого під’їзду вулиці Лесі Українки була довгою, а в голові залишився образ щасливої жінки біля великого дуба, що стояв у парку. Чи справді мій батько має коханку? Чи можу я довіряти своїм відчуттям?
Коли я зайшла в кімнату, мати уже кликала мене на вечерю:
Сідай, дітище! буркнула вона, Батька ще не підвесили.
Я швидко спустила руки, вимила їх і, коли вийшла з ванної, у коридорі вже лунав кроки Віталія. Він привітався:
Пробач, кохана, день був важкий.
Ти завжди говориш, що важкі дні тільки в кінці місяця, підхопила мати, а тепер вони щодня.
Віталій зайшов до мене, сподіваючись на поцілунок, та я відштовхнула його:
Іди, бо вечеря охолоне!
Дочко, що сталося? запитав він, дивлячись у мене.
Нічого. відповіла я, хоча серце билося швидко.
Весь вечір я сиділа в своїй кімнаті, перед очима все ще стояла картина з парку. Питала себе: *«Чи може в дорослому житті обман і зрада бути звичайною справою? Чого не вистачає моєму батькові?»*
Раптом з кухні пролунали голоси батьків:
Віталію, куди йдеш?
На роботу. Терміново.
Сьогодні субота, можна і з сімєю провести.
Я вийшла, позіхнула, ніби щойно прокинулась, і мама запитала:
А ти куди?
На заняття, відповіла я, намагаючись не виглядати втомленою.
Батько схопив мене за руку і запропонував:
Дочко, я тебе проведу до занять.
Піди каву випий, крикнула мати з кухні, я вже приготувала.
Я схапала чашку, випила, а потім, тримаючи його за плече, крикнула:
Ходімо, тату!
Ми йшли мовчки, а потім він запитав:
Ти на мене за щось ображаєшся?
Ні, тату, відповіла я, можливо, я просто в підлітковому стані, але я тебе люблю.
Я тебе теж, доню! відповів він, і ми посміхнулись, хоча в очах блищало незручне напруження.
Після того я спішила до парку, сховалася за кущами і спостерігала, як тато розмовляє з жінкою. Вона була вишукана, з довгим волоссям, і, здається, цінувала його більше, ніж я та мати.
Коли вони піднялися до будинку, жінка вийшла, в руках мала пакет. Я підбігла і, не зважаючи на його кроки, зупинила її:
Привіт! сказала я. Якщо ти ще раз зустрінешся з Віталієм, я тобі
Хто ти? здивовано спитала вона.
Я його дочка, відповіла я холодно. Діставай телефон!
Вона передала мені телефон, і я зателефонувала йому:
Діано, нам не треба більше зустрічатися.
Чому? запитав Віталій.
У тебе сімя, а я повертаюся в університет.
Добре, Діано. Прощавай.
Повернувшись додому, я побачила, як батьки сидять за столом і спокійно розмовляють.
Ти що така задоволена? пробурхала мати, підходячи. Їсти будеш?
Буду, відповіла я.
Тату, ти мене любиш? спитала я, глузуючи.
Люблю! зголосився він.
А маму? продовжила я.
І твою маму люблю! сказав Віталій, і ми всі посміхнулися.
Сьогодні я зрозуміла, що правда часто ховається за виглядом, а іноді потрібно просто сказати те, що давно важить на серці. Завтра я планую повернутися до парку і ще раз спостерігати, чи залишаться ті самі фігури, чи зміниться щось. Сподіваюся, що моє серце знайде спокій.
Ганна.
