28 квітня
Сьогодні я повернувся з базару додому, тільки-но встиг акуратно розкласти покупки з торб на кухні, як почув дивний шаруд за дверима кімнати сина й невістки. Підійшов, обережно відчинив і побачив, як Одарка поспіхом складає речі у валізу.
Одарко, а що це ти надумала? здивувався я.
Виїжджаю схлипнула вона, ледь стримуючи сльози.
Як це виїжджаєш? Куди, доню? Що трапилось? розгубився я.
Вона мовчки простягнула мені листа. Я взяв той клаптик паперу, розгорнув і враз остовпів від прочитаного.
Мій син, Василь, привіз наречену Одарку до нашого села в Полтавській області, до нашої хати, що залишилася мені у спадок. Дружина моя, Марина, тоді ще була жива, тішилася нарешті, більш як у тридцять, Василь надумав оженитися, господарство буде кому передати, на старість допомога.
Батька не стало давно. Лишив мені надійну садибу, добру землю і господарство немале. Сам я один у батьків був мамі доля не дала ще дітей, а потім і взагалі здоровя не стало од вічної сільської праці на буряках та полі. Довго доглядала вона тата, але марно.
Одарка була роками на десять молодша за Василя тоненька, акуратна, сама ніжність. Приїхала, як я свого часу свого часу, лише з маленькою валізкою, бо й, власне, сирота вона дитинство у дитбудинку до шістнадцяти. Та добре син вибрав, нехай живе, і жінці є поміч.
Дівчата в селі заздрили Одарці така собі удача, ба навіть панич з непоганого роду, господар і дбайливий. Василь працюватий, після роботи до дітей летів Одарка трьох діток народила: двох хлопців, а згодом і дівчинку.
Молодший сину пять, старшому десять, як надумав Василь їхати разом із кумом у Київ на заробітки.
Навіщо тобі ті гроші, синку? Всього ж вистачає, дві ваші платні, моя пенсія, їжа всяка, слава Богу, є. Та хто господарюватиме? бідкалася тоді мама.
Вже обридло те все, мамо. Влаштуюся, вас із села заберу, діти хай у місті вчаться, хату треба продавати. Поїдеш із нами.
Василю, школа ж поряд. Друзі, двір, поле, повітря. Хіба в місті краще? вставила Одарка.
Ну ти ж міська відказав їй Василь.
Я? Міська, бо виросла в дитбудинку. Але тепер у мене є мама он яка, свекруха, дякую долі. Як же вона? Як ми обживемося в тісній квартирі у великому місті? тихо сказала Одарка.
Годі! Я вирішив.
Між Марією (так нашу маму кликали у селі) й невісткою було взаємне тепло. До онуків Марія тягнулася всім серцем, до Одарки ставилася мало не як до рідної дочки. Одарка й віддячувала, не забувала навіть “мамою” назвати.
Василь поїхав. Писав нам листи, дзвонив зрідка із пошти. Повернувся раз на пів року привіз гостинці, залишив трохи грошей і знову подався.
В селі почали ходити чутки. Кум його давно вже дома, а дружина кума якось розповіла Марії мовляв, Василь у Києві оселився у заможної жінки, по ремонтах уже давно не працює Марія мовчала, мене ж попередила не заводити балачок. Але не збереглося: почала Одарка валізу збирати.
Куди зібралась?
Сльози на очах, простягає письмо записка:
“Одарко. Пробач, у мене інша. Хата дістанеться після мами все одно мені. Отже, не витрачай час, їдь. Гроші почати нове життя ось тут. Далі розраховуй на себе. Василь”.
Марія аж всілася. Поїхав, хай собі. Я вас не відпущу. Дітям тут краще, в чужих кутках не тиняйтесь. І я не зможу без вас. Не дам виганяти, боронь Боже.
А тут якось зявився Василь із новою жінкою на блискучому джипі. Не сподівався дітей зустріти. Дочка в сльози кидається до нього. Старший син мовчки відводить сестру, середульший за ними. Василь хотів обійняти, та син лише вперто мовчить.
Зрадник це, не тато. Гайда, небогу, працювати треба, кинув старший, сів на трактор і поїхав орати поле біля садиби. Дівчата кроликів годують господарство зросло, а він і не помітив.
Де їхня мама? Одна виїхала, лишила на тебе, запитав Василь.
По собі не суди. Одарка памятаєш, як її кличуть? Зараз з роботи прийде. Ну й чого вам треба?
Розмова маю, буркнув Василь.
Кажи, і йдіть, поки Одарка не повернулася.
Ми за тобою приїхали.
Думав, за дітьми!
Діти хай з матірю. Тобі помешкання під містом купимо, грошей вистачить, тільки хату продай з землею.
А діти куди? спитала Марія.
Хай і Одарка в місто їде. Там більше можливостей для малих.
Можливостей вистачить, якби було бажання, відказала мати. Ми тут житимемо, хіба забули? Грошей не треба.
На цьому зайшла Одарка зовсім інша стала за ті роки, поки Василь був відсутній: гарна, усміхнена, акуратна стрижка, сережки з маминих прикрас. Поглянув Василь і мовчить, аж поки нова його не смикнула.
Чом, мамо, чаю не завариш дорогим гостям? невимушено кинула Одарка.
Гість уже йде, сказав усе, що хотів, мовила Марія. Дякую, сину, що не забув матір. Прощавайте, пані, надіюсь, більше не зустрінемось.
Ось, телефон, кинув Василь папірець. Вийшов.
Приїздив він тільки в день, коли Марія вже хворіла, прощатися. Одарка побігла, зателефонувала старшому синові. Діти з батьком спілкувалися чужими. Дочка навіть не підійшла.
Одарко. Діти дорослі. Хата моя. Я повертаюсь. Я маю право тут жити. Виїдеш добре, ні не тримаю.
Одарка мовчки вийняла з комода документи хата давно переписана Марією на неї, ще з того року, коли Василь її зрадив. Василь вийшов мовчки. Її вже з ним нічого не поєднувало тільки діти й онуки.
З усього пережитого я зрозумів: головне триматись своєї землі та близьких, не ради зиску бо справжнє багатство не в грошах, а в родині, шані та любові дітей.
