Слухай, сміх і гріх: у всіх сусідів картопля вже викопана, а у нас поле як незоране. Може, й самі б впорались, але, ти знаєш, у мене той клятий артрит крутить, а мамі спину заклинило.
Мишку, тиче до хатини, кепку в руках мяв батько, допоможеш нам з мамою на городі картоплю викопати? Соромно вже, у всіх чисто, одна ми наче позоруємося. Сам би взявся, але ж ноги не носять.
Мишко, натягуючи свої кирзові чоботи, бурчить:
Та куди ж ви стільки саджаєте? Не бідуєте ж. Я сьогодні, тату, ніяк до районного центру мушу їхати.
Батько не мав сили вже сваритися. Мовчки розвернувся, взяв вила та потюпав на город.
Анфіса, вкрита пуховою хустиною через біль у спині, поспішила за ним:
Миколо, ти як думаєш, діти заїдуть допомогти?
Він тільки зітхнув важко:
Мрій, мати. Бери відро та й ходімо. Пятеро наробили, а кому ти треба. Працюй-бо, стара, та хоч трохи до вечора встигнемо.
В цей час Ірина, жінка Михайла, підступала до нього з докором:
Господи, яка ж тобі гілка дісталась, аби все на собі тягти, а батькам руки не подати. Он б не жили мої, а я б уже на маршруті сиділа. Он тебе тягнути треба!
Михайло обійняв її:
Та й справді соромно. Біля батьків живемо, та все часу нема заїхати. Давай я на роботі візьму відгул, а ти всіх наших зглянь хай приїдуть.
Ірина і справді хапає телефон, списки починає гортати:
Знову робота, робота! Прогулянку візьміть, не соромно? Старі надриваються, а вам ліньки. Діти у вас? Та беріть краще на городі, ніж з гаджетом вдома валятись. Приїжджайте, бо більше вмовляти не буду!
З погрозами, з благаннями, але всіх зібрала.
А дід Микола сидить під смерекою, вже ледве дихає.
Таки до снігу картопля ця буде рости Анфісо, ну ким ми оце все садили? «А раптом дітям не вистачить». А де ті діти А колись як зберемося, гуртом до полудня вже все готово. Були часи
Анфіса прислухалась:
Ой, Миколо, ніби машина підїхала. Йди, виглянь.
Микола, перевальцем, підходить до воріт, і тут сміх, гомін, діти, внуки висипали.
Оце так сюрприз! І діти, і внуки, от радість-то яка.
Ну що, татку, вказуй, де тут лопати, відра, груші, Михайло вже командує.
Батько аж сльозу стримує, але гукає по-своєму:
Там усе, наче не знаєш, де воно!
І понеслося: хтось копає, хтось носить, хтось картоплю під навіс сушити тягне. Анфісі наказали відпочивати, але де там раз підкаже, два покаже, все під контролем має бути.
А на городі веселощі:
Мишко, памятаєш, ти мені в дитинстві картоплиною по лобі заїхав? Лови зараз відповідь! сміється Сергій.
Дід жартує з того, що вже давно дорослі, а такі ж бешкетники, як колись.
«Ура!» поле викопали, все поскладали, час скликати всіх до столу.
На дворі стіл накрили страв усяких повно, сміємось, дитинство згадуємо. Анфіса, хоч і витирає сльози, радіє, що діти не забули.
Повз двір сусіди йдуть, вітаються, хвалять. Хто зітхає, що свої вже й не приїздять.
Іринка стиха питає у Мишка:
А що ти на роботі сказав?
Обіймає її:
Як є і сказав: батькам потрібна допомога. Начальство відразу відпустило Батькам допомогти святе діло, кажуть.
Памятай, що б у буднях не було батьки завжди чекають! Мовчать, просять неохоче, але для них твій приїзд справжнє свято. Не зволікай!
