Мама мені, на щастя, повірила.
Це сталося під час Великодня минулого року. Була ніч, десь о восьмій, якраз у Чистий четвер. Я йшов вулицею, де світився лише один ліхтар. Навколо — непроглядна темрява. У далині я побачив величезну тінь. Це не була людина. Вона не йшла — просто наближалася… без звуку, не змінюючи форми.
Чим далі я просувався, тим сильніше відчував її присутність. А потім — в одну мить — вона зникла. Нізвідки й нікуди. Я застиг на місці, не розуміючи, що тільки що побачив. А найстрашніше те, що за крок звідти — кладовище.
З тих пір, коли доводиться йти тією вулицею, я ніколи не дивлюсь у темряву. Бо якщо воно повернеться…
