Іди на кухню! почула вона від чоловіка і серце стиснулося.
Марійка вдивлялася в екран телефону. Богдан писав уже четвертий раз за півгодини: «Дурна, візьми трубку».
Вона сиділа за кермом учбової машини інструктор пояснював, як виконувати паралельну парковку. Телефон знову завибрирував.
Можна відповісти? Чоловік хвилюється.
Звісно.
Богдане, я за кермом
Чому не береш? Я ж дзвоню!
Не можна говорити під час
А, зрозуміло. Права важливіші за чоловіка. Коли додому?
За годину.
А вечерю хто варитиме? Я сам?
Інструктор відвернувся, вдаючи, що не чує.
Зараз приїду, зварю.
Ось і добре. А то вже думав дружина моя тепер пані.
Вдома Богдан гортав стрічку на дивані. Три місяці, як він залишився без роботи. Казав, що це тимчасово, але дні минали.
Ну що, як твоя автошкола? Важко?
У його голосі звучала знайома насмішка.
Нормально. Паралельну парковку вчили.
О, серйозно. Ціла наука, так?
Марійка пройшла на кухню. У мийці стояв брудний посуд його сніданок.
Богдане, може, нарешті розберемо коробки? Уже лютий, а ми наче вчора заїхали.
Він відірвався від екрана.
А що там розбирати? Сама впораєшся.
Можна разом. І прибрати заодно
Богдан підвівся і підійшов ближче. У його очах блиснуло щось холодне.
Іди на кухню!
Сказав тихо, але так, що аж стиснуло в грудях. Не крикнув. Просто промовив і ця тиша була страшнішою за крик.
Марійка завмерла.
Що ти сказав?
Те, що почула! Іди вари вечерю!
Ми ж про коробки говорили
Про що? Ти нявчила. Я сказав сама впораєшся.
Щось усередині неї обірвалося. Не від образу від розуміння. Вона згадала новорічний вечір у його друзів, де він був душею компанії.
Жартував, кокетував, допомагав господині. А в машині потім спитав:
Чого мовчала весь вечір? Мені соромно було.
Я не піду на кухню!
Він підняв брови.
Що?
Не піду!
Марійко, не починай. Ми ж нормально говорили.
Нормально? Коли востаннє ти зі мною нормально розмовляв?
Богдан поклав телефон.
Що за претензії? Я ж просто пожартував.
Пожартував? «Дурна, візьми трубку» це теж жарт?
А що, не можна дружині написати?
Можна. Але не «дурна».
Боже, та яка різниця! Ти ж знаєш, що я не зі зла.
Знаю. Тому й мовчала весь цей час.
Марійка сіла на край ліжка.
Знаєш, що сьогодні інструктор сказав? «У вас міцні руки». Уявляєш? Міцні. А вдома я боюся попросити допомогти з коробками.
Боїшся?
Богдан засміявся.
Та годі тобі!
Боюся. Бо знаю ти знайдеш спосіб показати, що я ніщо.
Нічого подібного! Це ти все вигадуєш.
Вигадую? А памятаєш, як при гостях розповідав, що я «в автошколі бавлюся»?
Та це ж жарт був!
Тобі смішно. А мені боляче.
Богдан сів поруч.
Слухай, якщо тобі не подобається, як я говорю
То що?
Двері там, де були.
Тиша. Марійка дивилася на нього. Він не просив вибачення. Не пояснював. Просто показав на двері.
Добре.
Вона встала. Витягла з шафи валізу. Почала складати речі.
Що ти робиш?
Те, що ти запропонував.
Куди поїдеш?
До Люби.
Побігаєш, потім повернешся. Як завжди.
Як завжди?
Жінки люблять драми. Грюкнути дверима, поплакатися подругам.
Марійка поклала в валізу документи, косметику, зарядку.
А потім приповзти назад!
Вона дістала з коробки весільне фото вони у РАЦСі, усміхнені.
Отут би ти так зі мною говорив?
Богдан глянув на знімок.
Там були люди.
А тут хто?
Тут сімя. Можна бути собою.
Марійка акуратно поклала фото назад. Застебнула валізу.
Бути собою Зрозуміло.
Почекай. Давай обговоримо.
Що обговорювати? Ти вже показав, хто я для тебе вдома.
У передпокої натягла пальто. Богдан стояв босий, у домашніх штанях.
Та годі! Усі свариться.
Ми не сварилися.
Марійка взялася за ручку дверей:
Ти просто вирішив, що тепер можна все.
Двері грюкнули. За спиною почулося:
Далеко не втечеш!
За два тижні прийшов лист: «Приїду завтра, як знайду час».
Подруга Люба похитала головою:
Навіщо тобі зустрічатися з ним?
Хочу переконатися, що не помиляюся.
Кафе біля вокзалу. Богдан запізнився на півгодини.
Як справи?
Сів, не вибачившись.
Добре.
Де живеш?
У Люби поки що.
Слова «поки що» вирвалися саме собою звичка заспокоювати ситуацію.
Вдома хаос. Посуд не митий, білизна не випрана. Добре, що сусідка допомагає з продуктами.
Підійшла офіціантка гарна брюнетка.
Що замовлятимете?
Дві кави, сказа
