Оксана стояла біля вікна й дивилася на порожній двір. Утоптаний сніг був усіяний блискітками від хлопавок, на голих гілках кущів висіли шматочки ялинкового дождику. Місто ніби вимерло. Усі спали після довгої новорічної ночі. Оксана відчувала таку саму пустоту всередині.
Як вона могла так помилитися? Чому не відчула брехню? Тепер багато їй відкрилося, але тоді… Андрій здався розумним, люблячим, трохи ображеним на батька. Саме так, здався. А вона повірила, що він кохає її.
Клацнув замок у вхідних дверей, і Оксана здригнулася. Вона підготувала промову, але зараз усі слова вилетіли з голови. Тихий крок застиг за її спиною. Оксана напружилася, затримуючи подих. По шиї пробігли мурашки від теплого подиху Андрія.
— Окс, — прошепотів він, схилившись до її плеча.
Вона відступила. — Ти все ще сердишся на мене? — м’яко спитав Андрій. — Я не знаю, що на мене нашло. Він так дивився на тебе. Мене просто захлинуло ревнощами. — Андрій зачекав на відповідь, але дівчина мовчала.
— Ти сама винна. Усміхалася його, торкалася до нього, не відводила очей. Я не витримав.
— Не вигадуй. Ми просто танцювали, — сухо відповіла Оксана.
— Ну пробач мене. Заревнував. Це ж нормально, якщо кохаєш. — Андрій спробув повернути її до себе, але вона зрушила плечима, зкидаючи його руки.
— Окс, ну смішно ж. Я вже вибачився, — сказав він миролюбно.
— Тобі не переді мною вибачатися, — нарешті глянула на нього Оксана й знову відвернулася.
— Так я ж поїхав до лікарні, попросив вибачення в твого моряка! — у очах Андрія блиснула злість. Оксана цього не бачила. Вона знову дивилася у вікно. — Він не писав заяву, мене відпустили. Давай забудемо. Випишемо його, прийде до нас, вип’ємо з ним на мирову.
Оксана різко обернулася.
— До нас? Забудемо? Вип’ємо? Нас немає. І не буде. Залиш ключі й іди.
— Ось як? Його сюди привед— Ти мене не викинеш, — прошипів Андрій, але побачивши рішучий погляд Оксани, стиснув кулаки та вийшов, хлопнувши дверима так, що аж дзвеніли шибки.
