**Щоденник**
Марічка повернулася додому з перебитою душею. Всередині щось шепотіло: чоловік знову не ночував вдома. Розкиданий одяг, брудний посуд — все говорило про його поспіх і байдужість. Вона механічно почала прибирати, аж раптом зупинилась біля ліжка. На подушці — чуже руде волосся. Тремтливими руками вона пройшла на кухню: два келихи, слід помади. Дивилася на це, ніби крізь густу воду, але сльози не пішли. Нарешті зрозуміла — час діяти.
Колись у Марічки була проста мрія — знайти свого князя. Дівчина з села, вона вірила у велике місто, гарне життя, щастя. Вчилася, підробляла в ресторані, допомагаючи тітці Ірмі, якій після розлучення було не до роботи. Грошей бракувало. Мати надсилала трохи, але в новій родині чужу дитину ставили на останнє місце. Усе, що мала, вона здобула сама. І вірила — колись кохання витягне її з сірого життя.
І воно прийшло. До ресторану часто заходив Олесь — доросліший, впевнений, заможний. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише машина, а й черга парубків. Він обрав саме її.
Весілля було як у казці — розкішне, блискуче. Родина Олеся зустріла її натягнутими посмішками, але змирилися: син — єдина їх радість, його слово — закон. Свекруха керувала всім: від сукні до зачіски нареченої. Марічка лише кивала. Вірила — її прийняли.
Але час минав. Вагітності не було. Одного дня свекруха просто заявила:
— Записала тебе до лікаря. Треба з’ясувати, у чому справа.
Марічка відчувала себе добре, але заперечувати не наважилась. А потім діагноз: дітей не буде. Ніколи.
Додому їхала, не знаючи, як сказати. А виявилось — не треба. Свекруха вже розповіла.
— Нічого, — сказав Олесь. — Ми разом.
Вона повірила. Але згодом — лікарні, процедури. А чоловік дедалі частіше затримувався. Потім перейшов у іншу кімнату. Потім ночував у батьків.
Життя йшло, але не разом. У подруги Софійки народився син. Марічка стала хрещеною. Василько став її сяйвом. Але Софійка з чоловіком загинули. Василько лишився сиротою. Поки Марічка збиралась до нього, його забрав Андрій — брат Софійки, той самий хлопець, що колись носив їй цукерки й зошити.
— Ми вже старі, — сказали батьки. — А він молодий, одружується. Нехай сам зростить.
Марічка не могла змиритися: дитину виховуватиме чужа жінка. Вирішила забрати Василька. Та Андрій відрізав:
— Він мій племінник. Я сестрі обіцяв — не покину його!
А потім, наче в гарячці, додав:
— А хочеш — виходь за мене. Разом виростимо. Я завжди тебе любив, а ти носом крутила.
— Ти збожеволів?! — вигукнула вона. Потім шкодувала, але пізно.
Повернулась додому зламана. А тепер — чуже волосся, помада, келихи. Правда різанула, як ніж. Чи справді він у батьків? А ці «відрядження»?
Їх пов’язували лише звичка, страх самотності. Вона швидко зібрала речі й написала:
«Так буде краще…»
У Олеся будуть діти. У його батьків — онуки. У Андрія — родина. У Василька — матір. А в неї?
Кохання? Хто його знає… Може, воно вже поруч.
Андрій відчинив двері, сонний:
— Ти знову?.. Чого прийшла?
Марічка заплющила очі й прошепотіла:
— Я… назавжди приїхала.
**Найважчий вибір — той, що робиш для себе.**
