Гірка правда на подушці: «Я приїхала назавжди»
Марійка повернулася додому розбита. Всередині щось підказувало: чоловік знову не ночував вдома. І, судячи з розкиданого одягу та брудної посуду, поспішав кудись, залишивши після себе лише сліди байдужості. Вона машинально почала прибирати, але, підійшовши до ліжка, раптом завмерла. На наволочці — чуже, руде, довге волосся. Тремтячими руками вона пішла на кухню — два келихи, губна помада. Марійка дивилася на все це, ніби крізь каламутну воду. Але цього разу не заплакала. Вона чітко зрозуміла: час діяти.
Колись у Марійки була проста дівоча мрія — знайти свого принца. Родом із маленького села, вона завжди мріяла про велике місто, гарне життя, щастя. Вчилася, підробляла вечорами в кафе, допомагаючи тітці Наталі, якій після розлучення було не до змін. Грошей не вистачало. Мати посилала трохи, але у вітчимовій родині чужа дитина — завжди на другому плані. Все, чого досягла, Марійка робила сама. І вірила: колись кохання витягне її із сірого життя.
І кохання прийшло. У кафе, де вона працювала, часто заглядав Віталій — старший, впевнений у собі, з грошима. Вона закохалася з першого погляду, не знаючи, що в нього не лише машина, а й ціла черга шанувальниць. Він помітив її. І Марійка швидко витіснила всіх — навіть ту саму «наречену», яка насправді виявилася лише хрещеницею батька. Віталій обрав саме її.
Весілля було, як у фільмі — розкішне, дороге, сліпуче. Батьки Віталія прийняли її з напруженою усмішкою, але змирилися: син пізній, улюблений, його слово — закон. Свекруха керувала всім: від сукні до кольору волосся невістки. Марійка слухняно кивала. Вона вірила: її прийняли. У родині був порядок, затишок, турбота. Цілий рік — як у казці.
Але час біг. Вагітність не наставала. І одного разу свекруха просто поставила її перед фактом:
— Я тебе записала до лікаря. Пора з’ясувати, в чому справа.
Марійка почувалася чудово. Але сперечатися не наважилася. А потім пролунав вирок: дітей не буде. Ніколи.
Вона їхала додому, не знаючи, як сказати. Як жити тепер? Але скоро зрозуміла — говорити не доведеться. Все вже сказано. Особисто. Свекрухою.
— Нічого, впораємось. Головне — разом, — промовила вона.
Віталій підтримав: «Я тебе не кину». Марійка повірила. Але поступово почалися походи до лікарів, клінік, процедур. А чоловік все часті**Віталій притиснув її до себе і прошепотів: «Давай спробуємо ще раз**».
