Я 25 років працювала на підприємстві з виробництва меблів. Робота була важкою, не жіночою, але я справлялася. От недавно мене викликав до себе начальник. Працювала я сумлінно, тож подумала: мабуть, нарешті вирішили відмітити мою важку працю якоюсь премією. Відмітили, нічого не скажеш, але не премією, а скороченням.
У мене сім’я, хворі батьки, син навчається на останньому курсі. У моєму віці влаштуватися на іншу роботу практично неможливо. Тому я вирішила податися працювати на місцевий ринок.
Що ж мене чекатиме на пенсії? Марно плекати надії – мінімалка. Тому до всіх моїх проблем додалася ще одна: почати відкладати гроші на старість.
Сподіваюся, хоч діти допоможуть. Як-не-як, я їх виростила, вивчила. Не залишать же вони стару матір напризволяще. Я звичайно вимагати нічого не буду, але раптом що, легше жити, якщо є на кого розраховувати у важкі часи.
Гірко розуміти, що життя прожите марно. Добре, що Господь діток подарував, хоч якась радість. Однокімнатна квартира, старенька машина – це всі мої життєві досягнення. Треба і за це дякувати. Руки, ноги на місці, тож нічого скаржитися. Та всі ці думки не допомагають, коли усвідомлюєш, що попереду нічого кращого не буде.
