ГІРКОТА НА ДНІ ДУШІ
По тобі давно дитбудинок плаче! Убирайся з нашої сімї! кричала я серед ночі, схлинаючи у розпачі.
Обєкт мого несамовитого обурення мій двоюрідний брат Роман. Господи, як сильно я його колись любила Пшеничне волосся, волошкові очі, дзвінкий сміх це все був мій Роман.
Родичі часто збиралися за одним столом у нашій львівській квартирі. З-поміж усіх своїх братів та сестер я завжди вирізняла Романа. Він вмів таке говорити, що всі за животики хапалися, ще й чудово малював накидає за вечір пятьшість малюнків. Дивилась і не могла відірватися. Тихцем ховала його роботи у свій письмовий стіл зберігала, як найцінніше, братове мистецтво.
Роман був на два роки старший від мене. Коли йому виповнилося чотирнадцять, світ перевернувся померла його мама. Заснула й не прокинулася Питання стало руба: куди подіти дитину?
Спершу полетіли шукати його рідного батька, та не так-то просто було його знайти. Батьки Романа ще давно розлучилися, а тато вже давно мав іншу родину сказав прямо: «У мене своє життя, лишайте мене у спокої». Далі всі родичі знизували плечима: «У нас свої проблеми, ще й дітей вистачає» Вдень всі родичі поряд, а як важлива справа так і зникають, мов туман над Дністром.
Тож мої батьки, маючи й своїх двох дітей, оформили опіку над Романом. Бо його покійна мама рідна молодша сестра мого тата.
Я спочатку зраділа, що брат житиме у нас. Але вже в перший день мене дещо насторожило. Мама, щоб хоч трохи потішити сирітку, обережно питає:
Романе, може, чогось тобі хочеться? Не стидайся, кажи.
І Роман одразу:
Дитячу залізницю хочу.
Треба сказати, що така іграшка у той час коштувала немалих грошей рублів п’ятдесят, якщо не більше, при тому, що татової зарплатні тільки на основні витрати й вистачало. Я оторопіла: у тебе ж тільки-но мама померла, а ти про іграшки думаєш? Як так можна?
Та батьки відразу купили братову «мрію». Потім пішло поїхало: «Купіть мені магнітофон, джинси, імпортну куртку» Це були вісімдесяті дістати такі речі було складно, а коштувало ще дорожче. Батьки, ущемляючи в усьому нас із рідним братом, старалися виконати забаганки сироти. Ми з братом терпляче зносили це, не нарікали.
Коли Романові стукнуло шістнадцять, почались дівчата. Брат виявився задерикуватим донжуаном. А потім почав залицятися до мене, своєї двоюрідної сестри! Але я, як справжня спортсменка, вміла захистити себе й від його грубих жартів, і від брутальних навязувань. Ми навіть билися. Я часто плакала до виснаження.
Батькам я нічого не казала боялася засмутити їх. Хто ж із дітей ризикує такими справами ділитися?
Отримавши від мене рішучу відсіч, Роман моментально переключив увагу на моїх подруг. Вони, до речі, боролися за його прихильність, навіть сварилися між собою.
А ще Роман крав. Безсовісно і відкрито. Памятаю, я збирала гроші у скарбничку на подарунки батькам довелося довго відкладати зі шкільних сніданків. Одного разу, відкривши скарбничку, виявила її порожньою. А Роман як ні в чому не бувало: «Це не я, хоч різьте мене!» Боже, ані червонів, ані соромився! А душа моя рвалася Я не розуміла: як так живеш під одним дахом і крадеш?
Роман усі наші домашні правила ламав як дошку ні сорому, ні совісті. Я дулася на нього, як мишка на крупу, а він щиро не розумів, чого я ображаюсь. Мовляв, йому всі винні. Я його зненавиділа. І одного дня вже не стрималась:
Йди з нашої сімї!
Обрушила на нього всі свої слова, обпекла болючою правдою
Мама ледве мене заспокоїла. Відтоді Роман перестав для мене існувати ігнорувала в усьому. Згодом дізналась: родичі знали, який то фрукт Роман. Жили ж поряд, на все те дивились. А ми в іншому районі.
Вчителі Романа попереджали батьків: «Ви дарма взяли на себе таку ношу він і ваших дітей зіпсує»
У новій школі зявилась дівчина Оксана. Вона полюбить Романа на все життя, вийде за нього відразу після випускного. Народить йому донечку. Оксана буде без нарікання зносити егоїзм і брехні чоловіка, численні зради. Як казали у нас на Поділлі: по дівах пройдено лихо минуло, а заміж гірше стало.
Весь свій вік Роман користуватиметься її коханням, яке назавжди прикипіло до нього душею.
Романа заберуть служити до армії відправили його аж у Запоріжжя. Там заведе нову “сімю”. Як? Ну, мабуть, під час відпустки. Після демобілізації залишиться там, бо в нього народиться син.
Оксана, не роздумуючи, поїде за чоловіком в чуже місто, правдами й неправдами поверне його до родини.
Мої батьки так і не почули від племінника Романа жодного слова подяки. Хоча й не гналися за цим, дали йому дах, бо це просила кров.
Зараз Романові Євгеновичу шістдесят. Він постійний прихожанин церкви в Тернополі. У них із Оксаною вже пятеро онуків.
Все нібито складалося добре, та гіркота від того болю в душі й досі не вивітрилася.
І з медом би не їлаЯ пробачила чи, скоріше, відпустила. Переймалася багато років, носила тягар образ,, та якось на вінчанні Романової найменшої доньки ми випадково зустрілися очі в очі. Він засоромлено всміхнувся, розгублено переступив з ноги на ногу, і тихо проказав:
Дякую, що витерпіла. Пробач.
Мені раптом стало легко неначе вітер випурхнув із грудей. За весь цей час Роман не став ідеальним, але отримав головний урок що любов родини не завжди означає всепрощення, а іноді болісну правду. І хоч забути болюче минуле неможливо, тепер знаю: навіть те, що болить і ранить, врешті стає частиною твого внутрішнього світла.
Ми розійшлися своїми шляхами вже не вороги, і не зовсім рідні. Але коли інколи бачимося на сімейних святах, я ловлю в його погляді щось нове: смуток упереміш зі своєрідною вдячністю за те, що пережито. А в мені, поруч із неспокоєм, нарешті оселилася тиха лагідність. Я навчилася цінувати досвід і відпускати образи.
У кожного своя правда й своя гіркота, але тільки ми можемо вирішити, наскільки довго вона житиме на дні душі.
