Мені вже 75 років, а моєму сину 53, і він зовсім не хоче працювати, сидить у мене на шиї та живе тільки на мою зарплатню. З роботи він звільнився ще понад 10 років тому, сказав що це не його та тепер просто цілими днями лежить на дивані й дивиться телевізор.
Про дружину дітей взагалі мови не йде. Він про себе не може потурбуватися, не те щоб годувати свою родину. І ось тепер я маю його тягнути на своїх старих плечах та розділяти заробітну плату не на онуків, а на свого сина, який вже сам майже пенсіонер.
Глибоко в душі мені дуже прикро розуміти те, що всі мої подруги вже бабусі й давно няньчаться зі своїми внуками, а я досі доглядаю тільки свого сина. А сама я мрію про велику дружню сім’ю, де в мене є найкраща невістка та один за одним до мене у гості прибігають онуки. І все одно я сподіваюсь, що скоро мій син зрозуміє, що потрібно, не лежачи на дивані просити маму, щоб вона за свої кошти купила йому пива, а самому піти на роботу, завести родину та радіти кожному дню, проведеному з нею.
Я не розумію, що я упустила у вихованні свого сина. Виховувала я його, як мені здається, дуже гарним, чемним та ввічливим хлопчиком. Та взагалі, він і був завжди таким до того часу, поки 10 років тому вирішив кинути роботу та переїхати жити до мене. Можливо у нього щось сталося особистому житті, він цього не розповідає. Я вже й не знаю, що думати, адже не про таку старість я мріяла.
