Був обідній час. Я в кав’ярні пив гарячий улюблений напій. Саме в цей час до закладу заглянув старенький, трохи потіпаний життям дідусь. Судячи з його вигляду, не виключено, що він був безхатьком.
Попросив старенький у офіціанта лиш горнятко гарячої води, бо промерз до кісток. Офіціант виявився доволі людяним – приніс дідусеві ще й булочку.
Саме в цей час до закладу увійшла молода пара. Дівчина зауваживши старого почала сильно обурюватися, що вона з бомжами не хоче обідати.
Офіціант усе-таки не хотів втрачати клієнтуру. Але й дідуся виставляти на вулицю не хотів, тому запропонував молодій парі перейти до іншої зали, де тепліше і грає музика.
За парою в черзі стояла ще одна манірна дама. Вона хмикнула і сказала, що такого неподобства світ не бачив. Гнати в спину звідси треба безхатьків, а не чаєм поїти.
Офіціант не став довго думати, відчинив двері і вказав їй на вихід, при цьому промовивши:
-У нас цінується людяність. А вам тут, мадам, не місце!
Жінка кинула офіціанту лайливі слова і вийшла.
Дідусь аж зіщулився за столом, спостерігаючи за подіями.
Врешті він встав. Підійшов до офіціанта і подякував йому з поклоном. Сказав, що на сьогодні мало таких добрих людей, як він. Ось дійде він до свого монастиря, то до кінця днів своїх буде за нього молитися.
А завдяки обіду, який він тут отримав, він точно дійде за день. Вибачився за свій вигляд, бо тривала дорога зробила його схожим на безхатька. А насправді він – монах.
