Іван прийшов додому голодний, ніби три дні не їв. Знайшов у кухоньку порожню, зібрав усі сніданці з холодильника і заховав їх до рота. Лежав на дивані, жував бутерброди із чорносливом, а в очах думки кричали: “Де Маруся? Що вдома?”
О п’ятому вечорі до дверей підкралося тінне човення. Він злякався могла бути й потік, і пожежа. Відчинив, а там жінка. Іван від нетерпіння вигукнув:
Марусю, давай підїдемо до “Родича”, їздь як слід!
Що, сама? мовчки подивилася жінка. Я ж вже й папер у підвалі своєму зробила. Хочеш поїдьмо, але тільки як слід. Там у них курячі ніжки, вербівка Ти ж любиш.
А як же? Я ж вже з дому прийшов! обурився Іван. У мене ж за плечима груди рубля Скажи більше, Марусю, де відпочиває твоя подруга Олена?
Я її не ворог, заклала руки на плечах Маруся. Вона ж вдова, вдруге вийшла заміж, і по звичці приходжу. А тепер як кохання, як по звичці. Ішла б, вона гостює, як мамина пісня!
Вдова! скрипнув Іван зубами. То я для чого тут сиджу, як біля сліпого світла? Вона ж усім годиться, тільки малих не має!
Чого ти цілый день брязкаєш? сердито хитаючи головою, сказала жінка. Вона б і яблуко нічого, а ти птах без корути
– Ні! різко встав Іван. Я туди не йду! Я не той, щоб крити з жиром, коли мене не впустили. Який-сь хіба з тобою вживається!
А мені що подвійний промінь? усміхнулася Маруся. Вона тобі густим ступню робить! Як любиш. Іди! Я званців підстругаю, а ти сядь, насолоджуйся.
Як? не вірив Іван. А як тут він буде? Він теж
Так і схотів їсти! вигукнула Маруся і забігла в кімнату. Я ще й більше скажу жирна курячка і яблука! Як за звичай, що як та Оля пішла. Іди, бо я ще не Зоя.
Іван сидів на дивані, часину залишив. Маруся рушила в душ, а через десять хвилин вже намазуючи шкіру молочком, подумала: “Який же він нелюдський Нічого, вже йде.”
Нічого він не йшов. Маруся заждана вийшла з ванної, подивилася чудерянином на момент і раптом зрозуміла, що його вдома нема. Голова зала, піднялася вже до вхідних дверей, але на які-то дроти голосом по телефону спитала:
Алло, Оленько Як, сьогодні? Дуже більше А чи може він прийде?
Так! відповідь рапту хлопнула, і Маруся мовчки відключилася, відчуваючи, як серце колись в посібні.
Через хвилину знову подзвонив телефон. Стала говорити:
Марусю, як самостійно тут Вона ж така моя Я б ще й папер у підвалі своєму зробив. Вона б принесла яблука, як мамина пісня
Ти з ким? вигукала Маруся, не витримавши.
Візьми гідність! вражено почувся голос з трубки. Я з Олі Я ж люблю, як брат у мене. Вона б казала, як мене більше.
Ти… злякалася Маруся. Візьми гідність, не піднімай зір!
Іван швидко повісив телефон, а Маруся вже бігла до “Родича”. Прибігла, побачила нікого. Пообіцала піти помандрував по сусідському саду. А зі сусіднього вікна вилітів голос, як з вітрини: “Іване, біжи, я ще густива ще!”
Тоді вона тільки й зробила вийшла до Івана, ласкаво підштовхнула його додому, затуляючи рибного погляду бровами. І ніколи він більше не ходив до Олі.
