В початку листопада різко похолодало. З неба сипала дрібна колюча крупа, вітер зривав шапки й розпахував пола пальто. Оксана зраділа, що в неї пальто на блискавці. Але вітер проймав наскрізь, не кажучи вже про ноги в коротких чобітках і тонких колготках. Оксана втулила голову в плечі, стоячи на зупинці, і нагадувала насупленого горобця. А автобуса все не було.
Біля тротуару зупинився іномарка, і водій подав сигнал. Люди на зупинці переглянулися, і чомусь усі подивилися на Оксану. Вона підійшла до машини. Вікно опустилося, і Оксана впізнала чоловіка з роботи.
— Сідайте швидше, а то зовсім замерзнете. Автобус ще далеко, — сказав він і посміхнувся.
Оксана, не роздумуючи, сіла на пасажирське сидіння. У салоні було тепло, і не чулося завивання вітру.
— Дякую, — промовила вона, влаштовуючись зручніше.
— Та годі. Щодня цією дорогою їжджу, а вас ніколи не бачив.
— А я раніше виходжу, просто сьогодні трохи затрималася, — відповіла Оксана.
Богдан давно помічав цю смирну жінку. Коли заходив у бухгалтерію, вона віталася і знову схиляла голову до паперів на столі. Не пліткувала, не загравала з чоловіками, як інші. Побачивши її на зупинці, він зрадів — цілих п’ятнадцять хвилин вона буде сидіти поруч.
Колись Наталка теж була такою ж скромною і тихою. Але після весілля її наче підмінили. Ставала примхливою, дратувалася з будь-якого приводу. Богдан спершу думав, що вагітність так на неї вплинула. Потім народилася донька, і стало ще гірше. Постійно незадоволена, вона бурчала, що Богдан заробляє мало, що в інших чоловіки як чоловіки, а їй не пощастило. Що подруга Оленка купила нову шубу, а Мар’янка поїхала до Єгипту…
— Виплатимо іпотеку, все у нас буде, — заспокоював Богдан дружину.
— До пенсії чекати? — кричала вона, і все починалося спочатку.
Одного разу Богдан ішов додому після роботи вже в темряві. Світло з вікон ледве освітлював двір. Біля під’їзду зупинилася машина, звідки вистрибнула жінка, махнула водієві й щасливо засміялася.
За цим сміхом Богдан і впізнав дружину. Йому стало так нудно, що хоча в вовка вий. Зрозумів, що причепилася до нього, бо знайшла кращого й заможнішого. Коли зайшов у під’їзд, на сходах ще лунав дробний стук її підборів, і витав знайомий запах дорогих парфумів.
Скандалу влаштовувати не став. Просто зібрав речі.
— Іди й не повертайся! — крикнула зі спальні дружина.
Донька кинулася до батька, обійняла.
— Тату, не йди!
— Солодка, я не від тебе йду. Я завжди буду твоїм татом.
Доньку він дійсно шалено любив.
У передпокої з’явилася дружина, стала в дверях, схрестивши руки на грудях.
— Квартиру не віддам, не сподівайся, — різко сказала вона.
Богдан різко обернувся до неї.
— Я всі ці роки платив іпотеку. Мені теж треба десь жити.
— Нормальні мужики, йдучи, все дружинам залишають, — зі злостю вимовила вона.
— А я ненормальний. — Богдан вийшов із квартири.
На суді Богдан мовчки слухав, як дружина звинувачувала його, що грошей не приносить, що в обносках ходить, що не допомагає домашніми справами. Суддя не витримала й дорікнула дружині, що на ній дороге брендове плаття й італійські черевики. Розлучили їх швидко.
А от квартиру розмінювали довго. Дружині не подобались варіанти, які пропонував ріелтор. Але врешті вона зупинилася на квартирі з великою кухнею у тому ж районі, а Богдану дісталася крихітна запущена однушка на околиці. Після роботи він робив ремонт, щоб не думати про колишнє.
Одного разу не витримав, зустрів Софійку біля школи. Та зраділа, обійняла його, заплакала. Серце Богдана розривалося від жалю. Подзвонив дружині й попросив відпустити доньку до нього у вихідні хоча б на кілька годин. Думав, влаштує скандал, але вона неочікувано погодилася.
Так і почав возити доньку до себе у вихідні, або водив у кіно, якщо погода була гарна.
Богдан поглянув на Оксану. Вона дивилася перед собою, про щось думаючи. Біля бухгалтерії вийшла з машини й знову стримано подякувала, без жеманства.
Після роботи він чекав її на зупинці й відвіз додому.
— О котрій ви виходите з дому? — запитав Богдан, коли Оксана збиралася виходити.
— Ви мене так зіпсуєте. До хорошого швидко звикаєш, — усміхнулася вона і вийшла.
Наступного дня він знову чекав її. Так і почав підвозити, потім запросив у кіно…
— Нормальний же чоловік. Чого ти вагаєшся? Дивись, хтось інший його відбере, — казала подруга Оксані. — Ви що, тільки на машині катаєтесь, чи як?
— Ніякого «чи як». У сина підлітковий вік, за ним дивись, — відмахнулася Оксана.
— Тим більше, треба його познайомити.Минув травень, і на свіжому повітрі, серед квітучих дерев, Оксана, Богдан і Артем відсвяткували своє щастя разом, бо тепер вони були однією родиною.
