Яблучко
Ти геть така, як твоя мати!
Яка, бабусю? Софійка мимоволі стиснула плечима, та враз стрималась. Від кого вона обороняється?!
На своїй хвилі! Вона ніколи нікого не слухала! І ти туди ж!
А що я маю почути?
Мене! Мусиш мене слухати! І поважати! Бо я старша й життя краще знаю! Чуєш?
Я подивився, як моя донька дивується: перед нею розбурхана, розчервоніла від злості жінка, котра розмахує пальцем майже перед самим носом.
Цікаво, чому вона вимагає, щоб її слухали? Прийшла і не прожене!
Софійка легенько ворухнула пальцями, наче згадала стару гумку для стирання: от якби стерти трохи цей день! Змахнути тіні там і підсвітити тут Не хочеться темного! Не любить вона скандалів, сварок, підвищених голосів Мама ніколи так не розмовляла з донькою. Завжди повторювала: «Нормальні люди слухають і чують».
Відкриваємо вушка, Соню, і слухаємо уважненько! Як зайченята! Знаєш, чого зайчик так гарно слухає? Бо лисиця лапи мяко ставить тиха-тиха Захопився зайчик погано слухав, а лисиця його й зїла!
Не треба! мала Софійка боязко вдивлялась у маму.
Та звісно, не треба! Ось тому зайчик розумний, слухає вухами та й бігає швидко! Ніяка лисиця не дожене!
Це було давно. Софійка вже майже виросла, а маминої науки не забула.
Дивно Колись думала, мама перебільшує, вигадує. А тепер виявилось: вона, ой як, мала рацію!
Взяти хоч цю бабусю. Софія не знала її майже до минулого року. Жили ми з нею в маленькому містечку на березі Чорного моря, ходили у садочок, мирились і сварились з Марійкою та Галинкою, бігали купувати морозиво на крихітну набережну. Потім школа, Мишко, перші поцілунки на морі під вечірнє сонце
І мама була
Я глянув, як дочка звично зажала між пальців велику пластикову «бірюзину» на браслеті сама мама зробила.
Подумаєш, не справжня! Але ж дивись, яка вона гарна! Знаєш, іноді справжнє воно гірке, непросте, і як не крути не зрадієш, не зігрієшся. А підміна може бути й гарна.
Тобто як це?
Он, пригадай: з Марійкою недавно через що посварились?
Вона казала, що ми бідні, бо ти купила мені несправжні кросівки, а підробку. Мовляв, знає, як фірмові мають виглядати.
Ну, так. Марійка права. Кросівки мама попросила дядька Романа пошити. Але ніхто й не казав, що то фірма, правда?
Правда!
Але ж вони зі шкіри, красиві з любовю зроблені. Дядько Роман інакше не вміє. Тобі ж подобаються?
Ще й як!
То яка різниця! Ваші ці «ярлики» то все люди собі вигадали. Мовляв, у мене краща річ то й я важливіша Воно треба?
Ні.
От-от! Головне, ким всередині людина є, а не те, що напоказ.
Дочка замислилась над цим по-справжньому. Помила підлогу і в своїй, і в маминій кімнаті. Тоді зайшла на кухню, де мама варила улюблене абрикосове варення:
Мам, а виходить, Марійка мені не подруга? Гарне казала, а як дошкулити так одразу лихе Я ж знаю, мої кроси їй сподобались! Просто зізнатись не хотіла.
Звідки знаєш?
Галинчині слова. Вона чула, як Марійка вдома влаштувала скандал: мовляв, купіть мені кращі.
Ой, Софійко мама поклала ложку, обійняла доню. Не поспішай судити. Вона ще дитя, як і ти
Я не дитя!
Софія вперлась у руки мами, підвела погляд: очі злі, але мама знала на себе злиться.
Для мене ще малеча, ніжно сказала вона. Мамі завжди діти маленькі, та й ті, що поряд росли. Це ж не погано?
Моя мама вже давно відійшла, а я б так хотіла знову побути малою Щоб мене приголубили, пожаліли Та більше нема кому
Мама поцілувала Доньку у маківку.
Добре, поговорили й годі! Не згубіть те, що маєте!
Вона вже приходила.
Миритись?
Так. Просила пробачити.
А ти?
Я сказала, що не хочу бачити її і що ми не бідні!
Злилась?
Дуже!
А зараз?
Уже менше
От і зачекай, поки злість мине, а потім миріться. Не зараз розсваритесь зовсім.
Як би нині доньці не вистачало мами Вона завжди знала, що сказати, що зробити. Особливо тепер коли зявилась бабуся
Вона прийшла несподівано.
Софія не знала ані про мамині болячки, ані про домовленість з колишньою свекрухою, яка мала приїхати.
Привіт, Ірино! І не думала, що ще тебе побачу! ввалилась у двір огрядна Галина Георгіївна, червона від спеки. Господи, спека яка! Як же я це витримаю!
Вітаю, Галино Георгіївно!
Я глянув: у мами голос став дивний. Невже переживає?..
Це й є Софія? Галина Георгіївна зітхнула, роздивляючись дівчину. Та нічого спільного! Ти певна, що це Сашкова донька?
Он як! у мами зявилася посмішка, і я заспокоївся. Якщо сміється ще не все так кепсько. Як казала мама: «Там видно буде».
Бабуся не сподобалася нам. Гомінка, метушлива, нервова принесла в дім тільки гармидер.
Безлад, як завжди! Чому не прибрати, Іро?! В тебе ж дитина! Дівчинка! Нехай милується! Мужик із дому виставить у перший день після весілля і правильно зробить!
Не розумів, чому мама мовчить, не перечить. Крутиться бабуся, усе під себе підлаштовує а вона тільки плечима зводить.
Наші коти і пес Барвін, подарований дядьком, розбіглись по кутках і ховалися, коли бабуся несла швабру. Барвін ушився на двір, ліг у затінку під гойдолкою і лиш іноді глухо гарчав, як тільки бабусин голос здіймався до стелі.
Єдина розумна істота у хаті то пес! Зрозумів, що йому тут не місце! Тваринам узагалі не місце в домі!
Коти, почувши це, метнулись у двір. Біда минула.
От тоді вперше Софія показала характер. Піймала мого улюбленця Сирника і пішла з ним до себе в кімнату.
А це ще що?! Софіє! грізний окрик бабусі та Барвін загарчав у дворі.
Я за кота! вперто сказала дочка і подивилась бабусі прямо в очі. Коти залишаться. Як і Барвін. Вони тут довше живуть, ніж ви. Порядок? Дотримуйтесь! Це наш дім. Ви гостя! А у себе командуйте!
Софіє! Ірина ахнула, прикрила рот рукою.
Але Галина Георгіївна навіть не образилась. Примружилась, посміхнулась і сказала:
Знаєте, наша порода! Що й казати! Яблучко від яблуні Іринко, могла б краще виховати онуку!
З того часу котів не чіпала. Тільки відганяла ногою.
Проте всім стало не до того. Події закрутились, час летів, а Софійка спиняла погляд на старовинному годиннику: куди ж так квапиться це життя?! Мама така ще молода! Як бути далі?
Та час не питає, чи готовий ти. Мчить вперед безжально
Лікарі, ліки, лікарня
Ірина пішла з життя на самому початку весни.
Напередодні Софійка, вперше за довгу зиму, розчинила вікна, впустивши у кімнату вітер з моря, і прошепотіла:
Мамо, скоро твоя вишня зацвіте! Совсім скоро вже!
Я постараюся, доню Я так хочу побачити її
Коли не стало мами, Софія в люті зламала вишневу гілку, що тягнулася до вікна маминої кімнати. Нащо вона тут? Дивитись більше нікому
Галина Георгіївна не церемонилася з онукою. Міцно обійняла, витягла з кишені чисту носову хустинку і наказала:
Плач! Кричи! Віддай мені те, що всередині! Не треба воно тобі! Ти нічого не могла змінити У кожного свій строк
Як відчула, що коїться на душі у моєї доньки Звісно, Софія винуватила себе. Мама пахала, майже не відпочивала все для доньки Хотіла, щоб вона вступила до університету, була з освітою
А Соня що? З Мишком гуляла, з дівчатами Замість книжок і малювання удари по трійках Хотіла виправити, більше не встигла розповісти мамі Не хотіла її турбувати
Лист, написаний Іриною для Софії, Галина Георгіївна вручила їй лише на сорок днів.
Бери! Тепер можна. Мама дала тобі наказ, читай.
Чому конверт розкритий? Соня крутила в руках білий конверт.
«Софійці». Оце й усе, що на звороті.
За кого ти мене маєш? Я може й не мед, та чужі листи Галина Георгіївна хитнула головою і пішла. Захочеш потім приєднуйся, допоможеш. У мене прибирань
Соня зрозуміла: бабуся образилась. Не сварила, просто затихла. Донька підійшла до дверей, тихо притулилась до косяка, де від маминої руки ще лишились олівцеві зарубки її зросту.
Ого! Як підросла Софійка! Велика стала!
Голос мами так чітко озвався! Велика Ще б велика! Більшою була б розумнішою б стала. Мама не погодилась би на таку поведінку.
Софія зачинила двері, сіла на підлогу, взяла конверт на коліна ніяк не відкриє. Важко Стільки хотілося сказати мамі
Конверт був набитий аркушами з зошита. Донька обняла Сирника, витягла аркуші й почала читати
«Софійко! Не ридай! Ты ж сильна! Життя прекрасне! Що б там не було цінуй його! Не витрачай себе на сум за тим, що не здійснилось. Може, тобі здасться, що часу було мало, аби побути разом. Я скажу: нам багато часу дали! Ти навіть не уявляєш. Але ти маєш знати свою історію.
З чого почати З того, як я пізнала твого батька. Знаєш, він був непересічний. Я як побачила одразу закохалась. Подруги глузували: Він же рудий! Не зрозуміли, який він сонячний. Теплий. Ти на нього схожа очима і веснянками, а інше моє. Коли ти народилась, він все милувався, мріяв, щоб у тебе кучері були, як у бабці Галини Георгіївни.
Софійко, не сприймай близько бабусину емоційність. Вона завжди така: несамовита, гучна, але діло знає й серце має добре.
Чому ти її не знала? Це моя вина. Не зуміла змиритися, молодою була. Ми сильно пересварились, коли ти була маленька. З батьком жили гарно, поки він не зустрів іншу любов Так буває.
Не тому, що не любив мене чи тебе Просто зустрів свою всесвіт. Скажеш а як же попередня? Буває й так Мені здається, я його в житті любила більше. Жив зі мною заради тебе, навіть коли кохання минуло, а потім більше брехати не зміг.
Тепер розумію, тоді було нестерпно боляче. А тут і мама його приїхала.
Вона хотіла прояснити все, зберегти сімю, але почала традиційно: Де порядок? я зірвалась. Ми наговорили багато зайвого. В кінці я ляпнула, що ти не її онука
Господи, яка ж я була нерозумна! Давно пробачила, а тоді лиш слова ранити могли.
Вона ще коли я лежала в лікарні, місяць у нас жила. Все докладала, дбала, поки впевнилася, що все добре.
Я не знала, що вона навіть з тією жінкою, що для Сашка стала близькою, спілкувалася дітей тих любила, ні на мить не відштовхнула. Знаєш, у тебе є брат і сестра. Якщо захочеш, бабуся вас познайомить. Ми говорили про це. Не залишайся одна. Чим більше поруч близьких тим краще.
Тепер: вчись! Дуже тебе прошу, обирай свій шлях сама! Ти маєш талант! Малюй! Природа дар дала використай його! Галину Георгіївну попросила допомогти. Грошей назбирала, не багато, але на рік-два вистачить. Далі впораєшся сама. Ти вже й раніше малюнки продавала: у тих же туристів, що до Ялти приїздили. У Києві чи Львові, думаю, теж купуватимуть. Не покидай мрію! Вірю: буде твоя виставка в столиці
Люблю тебе! Сумую і боюсь за тебе, але вірю, що усе в тебе вийде! Витри сльози негайно!
Твоя мама».
Софія довго сиділа мовчки, борючись зі слізьми. Мама сказала не плакати!
Сирник уже захропів на килимі, а Софія все не знала, як далі жити.
Відповідь прийшла у вигляді бабусі Галина Георгіївна зазирнула в кімнату, клацнула вимикачем і скомандувала:
Вставай! Нема чого сумувати! Ходи на чай поговоримо! Справу ділу робить треба, а не ревіти!
Історію з малюванням бабуся не підтримала. Лаяла: «Куди краще бухгалтера!», а я бачив у доньчиних очах марно. Вперта, як осел! Тоді й сказала:
Стільки років мовчала! А я вас шукала куди тільки запитів не розсилала! Мати твоя і прізвище і імя тобі змінила! Як це вдалося?
Дядько Роман допоміг.
Ой, з ним я ще поговорю! Помічничок! Позбавив мене надії знайти онуку!
Не треба! Він добрий. Мамі допомагав, заміж її кликав.
А вона?
Не погодилась. Казала тата любить. Якби я знала цю історію вмовила б!
Злидень! бабуся гримнула тарілкою. Їж! І подумай: що це за професія художник? Ось бухгалтер справа! При грошах і сита навік.
Бабусю! Це ж не моє! Я хочу інакше!
Ну й ну! махнула рукою, прижмурилась. То й поїду з тобою! Слідкуватиму, щоб з тебе толк був! Мамі обіцяла: не покину! Їж, кажу! Остигло все!
Минуло кілька років. І ось, у приватній галереї в центрі Києва по залі ходить різношерста компанія: рудоволоса, повненька жінка (Галина Георгіївна), високий хлопець з модними окулярами та довжелезним носом, і Софія з маленьким сином на руках.
Ну як? нарешті вирішилась спитати Софія, хоча сто разів давала собі слово дочекатися бабусиного вироку.
Галина Георгіївна кине погляд, фиркне, забере малого, витре носик, зручно покладе на плече й махне:
Гарно! І рами, і картини вдались. Хоч фарби переводиш, як не дай Боже, Соню Але ще майстерня як після війни! Гена, а ти навіщо? У неї мішки під очима глянути страшно! Заважати ж дитині не можна! Сьогодні Сашка я забираю! Ви спіть і відпочивайте. Приїдете після вихідних! Зрозуміло?
А минаючи Софію, бабуся торкається її щоки й шепоче:
Мама би так тобою пишалася! І я також! Знаєш це? Так тримати! Яблучко моє
Я довго згадую ці дні і розумію головний урок: родина і любов залишаються із тобою крізь усі випробування. Не перекроїш день, як картину, але навчишся слухати, шанувати своїх і не відпускати тих, хто тобі дарує головне. Бо яблучко від яблуні не відкотиться далеко, поки коріння міцне.
