Гірке свято: драма Оксани
Оксана сиділа біля кухонного столу, знову перераховуючи гроші. Гаманець був майже порожній, а до зарплати ще цілий тиждень.
– Ну й ну, – зітхнула вона. – Що вдієш? Така вже зарплата…
Треба було сплатити комуналку, купити продукти, а на що? Оксана блукала по магазину в центрі містечка Верховина, зідхаючи, дивлячись на цінники, які, здавалося, зростали прямо перед очима. Врешті вона змогла дозволити собі лише молоко, батон і пачку макарон. На масло грошей не вистачило, але маргарин був у межах можливого. Кава, чай, цукерки до чаю, улюблений сир – усе це залишилося на поличках.
Оксані нічого не залишалося, як іти до колишньої свекрухи по овочі. А там її чекало неминуче:
– А я ж тобі казала! – знову вимовить Надія Семенівна.
Свекруха була жінкою суворою, але мудрою. Їй йшов сімдесят шостий рік, і вона завжди виявлялася правою. Якби Оксана послухала її роки тому, можливо, зараз не рилася б у гаманці зі сльозами на очах. Може, жила б, як усі нормальні люди. А то й краще! Але що було, те минуло.
Два роки тому її чоловік, Андрій, пішов. І як пішов – прямо в її день народження. Оксана цілий день крутилася на кухні, накрила розкішний стіл. Андрій сів, з задоволенням поїв і раптом заявив:
– Все, Оксанко. Досить. Я йду від тебе.
Вона завмерла, не вірячи своїм вухам. А він продовжив, не ховаючи роздратування:
– Тобі скільки сьогодні стукнуло? Сорок один, правда? А мені сорок п’ять. У такому віці у нас уже онуки повинні бути! А де вони? Немає їх. Бо дітей у нас немає. Ти їх народити не встигла!
– Що ти несеш? – Оксана задихнулася від образу. – Ти про що взагалі? Бідний, стомився, га? Які з тобою діти? Ти за кішкою не дивишся, вона в тебе голодна цілими днями блукає! Я по квартирі навшпиньки ходжу, а ти кричиш, що шумлю! Які тобі діти? Та я, може, спеціально від тебе народжувати не хотіла!
Звідки в неї взялася така сміливість? І навіщо? Андрій, немов чекав цього, схопився, відкинув стілець і кинув напослідов:
– Поживу поки в іншому місці. Даю тобі час знайти житло. Квартира-то моя!
Двері грюкнули, залишивши після себе гробову тишу. Оксана сиділа, не знаючи, що робити, а в грудях росте пустота.
Пізніше їй розповіли, що Андрій «трохи одружився» на молоденькій продавчині з взуттєвого магазину, куди він якось зайшов по черевики. Розповідали зі смаком, насолоджуючись, як її колишній бігав до неї з квітами. А квіти ці були з їхньої дачі – лілії, які Оксана роками доглядала: ніжно-рожеві, лимонно-жовті, тигрові, вогненно-червоні. Він вирвав їх з корінням, поламавши стебла, не жаліючи.
Оксана шкодувала дівчину. Думає, що впіймала удачу? Ну-ну. Андрій пожалкував грошей на букет, пожалкує і на сукню, і на туфлі. Хоча, дивлячись на його нову обраницю – високу, кріпку, впевнену, – ставало зрозуміло: шкодувати її не варто. Андрій явно вибирав таку, щоб «дитячий сад цілий народила». Що ж, нехай спробує.
Чи знала свекруха про роман сина? Перед Оксаною вона лаяла Андрія, але й їй діставалося:
– А я ж тобі що казала двадцять років тому? ЗавІ раптом із дверей вискочив кіт Василько, мов живий доказ того, що щастя можна знайти у найменших речах.
