ГОСПОДАРНИЙ ЧОЛОВІК
Навідуємо тестя в селі за сотню кілометрів від міста. У його хаті, де він народився й виріс. Звідки потім втік на фронт сімнадцятирічним і куди повернувся у сорок п’ятому з кульгавим плечем замість руки…
— А Миколи нема! За дровами поїхав! — знітує нас тітка Марія, його дружина. — У сусідньому селі клуб розбирають! Віддали будинок на розбір!
Тесті вже майже вісімдесят. Але він ще досить міцний чоловік. Не те, що нинішні.
— А далеко те село? — питаємо тітку Марію.
— Та ні! — махнула вона рукою. — Кілометрів п’ятеро буде!
Ми з дружиною переглянулися здивовано.
За якийсь час він «приїжджає». Транспорт — стара дитяча коляска сімдесятих, без кошика, що перекосилася під вагою старих дощок. Він скидає ремені, перехрещені на грудях, щоб легше було тягнути поклажу за собою.
— Ось! — хизується він несподіваною здобиччю. — Ще пару ходок — і на зиму вистачить!
— А як розпилюватимете, Миколо Івановичу? — допомагаю складати дошки в штабелі.
— А он пилорама!
Він показує мені нехитро збитий верстак із кущею пристосувань для пиляння. Рука ж одна. Зверху лежить стара, іржава ножівка з металевою ручкою. Така сама була у мого батька. Нею я вчився пиляти перші дошки.
Серце стискається. Хочеться допомогти. Готовий і сам поїхати, перевезти дошки на своєму позашляховику, чи навіть замовити машину з робітниками.
— Може, чим допомогти, Миколо Івановичу? — питаю його.
Та він не слухає. Єдиною рукою зупиняє мене й знову перекидає ремені через плечі.
— Фури тільки заважають! Так близько часом під’їжджають до узбіччя, мало не збивають! — скаржиться він.
Машин справді багато. Величезні, довгі, летять на швидкості, пролітаючи повз маленьке село. Траса транзитна, на Київ…
— Маріє! Я поїхав! — гукає він до дружини. Та виходить провожати й, коли він виходить з подвір’я, каже нам із гордістю:
— Господар!
Тільки тепер доходить до мене сенс його вчинків. Йому справді не потрібна допомога.
Він живе лише тим, що почувається чоловіком. Не парубком, ні, саме чоловіком. Хоч усі свої роки пропрацював деканом у економічному інституті.
Я дивлюсь у далечінь і бачу самотнього діда, що йде узбіччям зі старою коляскою позаду — без кузова, перев’язаною ременями, переплетеними з мотузкою для білизни. У цій колясці колись возили мою майбутню дружину. Нагадує він мені бурлака. Тільки замість берега й барж — гримлять фури, обдаючи його гаром і сажею…
Не втримуюсь, щоб не допомогти, і ми з сином їдемо до будівельного магазину.
На його верстаку залишаємо нову, фирмову шведську ножівку з загартованими зубцями у футлярі.
Через п’ять років ми забрали його до себе. У затишку він не протримався і півроку…
Пізніше, після похорону, на поминках я знайду подарунок — ножівку, неторкану, у тому самому футлярі, на кришці серванта. І односельці скажуть про Миколу Івановича:
— Берег! Господарний був чоловік!
— Точно, — ківну головою. — Чоловік був. Тепер таких уже не роблять…
