Гості пішли, а образа лишилася
— Мамо, ну що це ти говориш?! — Марічка шпурнула брудну тарілку в мийку так, що вона дзенькнула об край. — Яка я невдячна? За що мені дякувати тобі, можна дізнатися?
— За те, що все життя на тебе поклала! За те, що батька твого терпіла заради дітей! За те, що собі ні в чому не відмовляла, аби ви вчилися, вдягалися гідно! — Ганна Іванівна стояла посеред кухні, червона від обурення, і міцно стискала в руках кухонний рушник.
— Мамо, годі! Гості щойно пішли, а ти відразу на мене накинулася! Що я такого зробила? Погано зустріла твоїх подруг? Стіл не накрила? Торт не спекла?
— Не зробила! Ось саме що не зробила! — Ганна Іванівна повернулася й почала люто мити чашки. — Сиділа мов чужа, коли Тетяна Олексіївна про своїх онуків розповідала. Мовчала, коли Ольга питала, як справи у Івасика. Навіть «дякую» не сказала, коли тебе хвалили!
Марічка потерла скроні. Голова тріщала після трьохгодинного сидіння за столом у компанії маминих подруг. Ці вічні опитування, порівняння, поради, як жити правильно. Вічне невдоволення усім і всіма.
— Мамо, мені тридцять п’ять. Я доросла жінка. І не мусять усміхатися й кивати що хвилини.
— Доросла! — відмахнулася мати. — Доросла жінка живе окремо від матері, між іншим. А не сидить на шиї у сорок років.
— Мені тридцять п’ять, а не сорок! І я не сиджу на шиї! Я плачу за комуналку, купую продукти, прибираю, готую!
— Готуєш! — Ганна Іванівна обернулася, і в її очах грала злість. — Що ти готуєш? Вершки з ковбасою? А хто сьогодні борщ варив? Хто котлети робив? Хто прибирався цілий день перед приходом гостей?
Марічка опустилася на стілець. Сили покидали її. Ці нескінченні претензії, докори, спроби довести свою правоту виснажували більше за будь-яку роботу.
— Гаразд, мамо. Я погана дочка. Що ще ти хотіла почути?
— Я хГанна Іванівна подивилася на дочку, і раптом в її очах з’явилися сльози — наче дощ за вікном прорвався крізь її суворість.
