Ганьба, що не минає з роками
Марічка Василівна стерла пилюки з фоторамки, де була зафіксована вона сама у білому халаті серед колег. Молода, усміхнена, сповнена надій. Тоді їй здавалося, що все життя попереду, що вона стане чудовою лікаркою, буде рятувати людей, і всі їй дякуватимуть.
Мамо, ти знову за старе? голос доньки пролунав із коридору. Прибери вже ці фотки, нащо себе мучиш?
Не твоя річ, Оленко, буркнула Марічка Василівна, але руки все ж затремтіли. Іди краще мий посуд.
Оленка увійшла в кімнату, сіла поруч із матірю на диван.
Мамо, скільки можна? Минуло стільки років, а ти все не можеш забути. Ніхто вже не памятає того випадку, окрім тебе.
Не памятають? гірко усміхнулась Марічка Василівна. А Зінаїда Павлівна памятає. Учора стріла її в крамниці, так вона навіть голови не повернула. Робить вигляд, що не бачить.
Та може, вона просто не помітила! Чи окуляри вдома забула. Мамо, ну годі вже себе катувати!
Марічка Василівна поставила рамку на місце й відвернулася до вікна. За шибкою моросив дрібний дощ, такий самий похмурий, як і її настрій. А ж колись вона любила дощ, казала, що він змиває все погане…
Історія почалась тридцять років тому, коли Марічка Василівна працювала дільничною терапевткою у районній лікарні. Молода, енергійна, вона намагалася допомогти кожному пацієнтові, проводила над роботою по дванадцять годин на день. Колеги поважали, хворі любили, головна лікарка ставила за приклад.
У той день до неї на прийом прийшла Ганна Семенівна Шевченко, літня жінка, що часто скаржилася на болі в серці. Марічка Василівна вже звикла до її візитів, знала, що бабуся живе одна, дітей немає, і лікар для неї єдина віддушина.
Лікарко, мила, приговарювала Ганна Семенівна, сідаючи на стілець, серденько в мене цілком розболілось. Всю ніч не спала, думала, вмру.
Давайте послухаю, Марічка Василівна приклала стетоскоп до грудей пацієнтки. Серце билося рівно, жодних відхилень не було чути.
Ганно Семенівно, у вас усе гаразд. Може, через щось перенервнічали?
Та що ви, лікарко! Біль такий, немов кинджалом ріже! бабуся схопилась за серце. Може, уколочку яку зробите? Чи в лікарню направите? Мені так страшно одній вдома!
За вікном кабінету вже збиралася черга на наступний день, часу катастрофічно не вистачало, а вдома чекав маленький син із температурою. Марічка Василівна втомлено потерла скроні.
Ганно Семенівно, я вас уважно оглянула. Серце працює нормально, тиск у нормі. Прийміть валеріанки добре виспіться. Як буде гірше обовязково викличте швидку.
Але лікарко…
Вибачте, у мене ще багато хворих. Бувайте.
Бабуся повільно підвелась зі стільця, з надією глянула на лікаря, але та вже викликала наступного пацієнта. Ганна Семенівна зітхнула й поплелась до виходу.
Марічка Василівна й думати забула про той візит. Вдома вона возилася із хворим сином, чоловік затримувався над роботою, клопоту вистачало по вінця. Наступного дня знов прийом, хворі, папери, метушня.
А вранці подзвонили із швидкої допомоги.
Марічко Василівно? Учора до вас зверталась Шевченко Ганна Семенівна. В неї був великий інфаркт, ми її не довезли до лікарні…
Трубка випала з рук. Марічка Василівна відчула, як кімната попливла перед очима. Не може бути. Учора ж у бабуси усе було гаразд, серце билося рівно…
Мамо, що трапилось? налякано запитала маленька Оленка, що гралася поряд з ляльками.
Нічого, доцю, нічого, пробурмотала Марічка Василівна, але сльози в
У душі вікував все той же болючий докір, як той осінній дощ, що вже знову стучав у шибки, немовсяк нагадуючи про ту лікарню, у якій молода Марічка навіки втратила віру в себе та віддала частину серця на поталу непрогінній ганьбі.
.
