— Скажу чесно, що не маю найменшого поняття, як то просити у людей, бо не робила такого ніколи! – ділиться моя сусідка Віра – Не маю я до кого піти й просити про щось, тому й звикла сама за все відповідати, хоча доля ніколи мене не оберігала особливо…
Тут, навіть, не має з чим посперечатися, бо хто знає Віру, той точно знає, яка у неї доля важка була. На початку 90-х вона одружилась, згодом з’явилось двоє діток. Не встигло старшому й п’яти виповнитися, як жінка овдовіла. У ті складні часи це могло стати кінцем всього, але жінка не планувала здаватися й змогла виростити двох розумних, ввічливих й успішних людей, Але яких титанічних зусиль її це вартувало знає лише вона. Зараз, уже постарілою, вона й сама не може повірити, як уміло вона справилась зі всім, що в одну мить на неї звалилось.
– От згадую себе тоді й не можу повірити, що таке могла! Мов фільм передивляюсь! – з захопленням розповідає Віра – От, хоч, взяти те, як сніг раптово у жовтні випав й морозно тоді сильно було, а я ще не встигла грошей виділити собі хоч на якесь зимове взуття. На останні гроші дітям купила взутися до школи, а сама на роботу ходила у старих кросівках. Грошей мінімум залишилось тоді і я вирішила, що діти повинні їсти 3 рази на день, а мені й одного вистачить. І це не те, що у мене не було виходу, я могла піти до батьків й попросити, чи до друзів, але не могла навіть думки такої пропустити у своїй голові. Я тоді ніколи не скаржилась та й не чула, щоб хтось зі знайомих скаржився, хоча й всім важко тоді було, а зараз всюди одне ниття й скарги! Тому й зневажаю людей, які ниють і прохають постійно, думаючи, що їм всі винні.
– Ну, тут ти звичайно молодець, що не розводила руками й не просила милостиню, але ж твої діти заслуговували більшого, хоча б цукерків та фруктів, які їм могли родичі й близькі принести, тим паче. це б не сильно вдарило по їхньому бюджету, а коли вже у вас зовсім їжі не було, то чому б у них було не попросити з десяток яєць і пачку макаронів? Не думаю, що збідніли б вони від цього!
А оця твоя ідея йти на роботу у кросівках – це абсурд! Добре, що ти жива й здорова, а якби організм слабший був, то твої діти повними б сиротами залишилися!
Зараз жінці всі родичі дорікають, коли вона їм починає відкривати правду свого життя, бо ж тоді ніхто й не підозрював, як важко жінці, бо вона ні словом про це не обмовилися, а якби знали, то обов’язково б допомогли, картоплею, крупами чи яйцями. Ніхто особливо багато не жив, але й ніхто не голодував.
– Та яке це самостійність? Тебе й дітей твоя гордість ледь до скону не довела! Це не скромність! – повторювали її всі навколо, а вона мов цього не чула.
Ніхто з близьких людей Віри не може зрозуміти її намірів мовчати, коли тобі потрібна допомога. Звичайно, не завжди знайдуться люди, що допоможуть, але ж і є можливість, що такі будуть, та й засуджувати за це ніхто не стане, бо не знає де опиниться завтра.
На мою думку, Віра сама винна, що опинилися у такій скруті, бо якби ж поборола гординю й попросила допомоги, то й не було б причин розповідати такі жахливі історії.
