Я покинула батьківську квартиру ще у 17 років. Як поїхала на навчання так додому й не повернулася. Після випускного залишилася жити в столиці. На той час у мене був хлопець Іван. Разом ми орендували квартиру та працювали на одній і тій самій роботі.
Батьки радили з весіллям не поспішати, адже варто деякий час пожити разом, придивитися, перевірити один одного в побуті. Час покаже. Натомість коли питання весілля підняв мій молодший брат Гриша, мама з татом одразу погодилися на свято. Десь і гроші знайшлися, і часу на притирання не потрібно. Воно то й зрозуміло, адже наречена брата при надії.
Відгулявши весілля постало житлове питання. У батьків двокімнатна квартира, тож перший час вони домовилися жити всім разом. Та коли народиться дитинка, місця стане замало. Довго думали та гадали й вирішили, що продадуть свій новесенький автомобіль, дачу та батьківський будинок матері й на ті кошти куплять Гриші двокімнатну квартиру у нашому невеликому місті.
Ясна річ, мене посвятили у курс своїх справ. Бачте, матері й батьку було ніяково, що все для Гриші, а я нічого не отримаю, тож тато пообіцяв, що квартиру, де вони з мамою живуть, заповість мені. На тому й домовилися.
Тим часом ми з Іваном розписалися. Зібралися лише наші найкращі друзі, посиділи в ресторані, найняли фотографа. Я одягнула вечірню сукню, Ваня сорочку та штани. Гарно посиділи, отримали привітання від людей, які щиро за нас пораділи, а батькам повідомили згодом. Мої навіть не додумалися купити для нас подарунок. Їхнє діло.
Так вже сталося, що батька рано не стало. Інсульт, мама залишилася сама. Я деякий час жила з нею, боялася залишати її без нагляду. Та відпустка закінчилася й потрібно було повертатися на роботу. Зателефонувала до брата, хотіла аби він приглядав за мамою поки у мене не буде змоги приїхати знову. Той наверещав, що йому ніколи няньчитися зі старою у нього своїх проблем вдосталь.
Довелося наймати чужу людину, щоб та кілька разів на тиждень навідувалася до мами та допомагала по господарству. З мамою ми спілкувалися кожного дня. Якось вона попросила мене приїхати. Розмова була важкою. Почала ненька здалеку. Згадала, як мені пощастило зустріти Івана, такого хорошого хлопця. Пораділа, що у нас все добре. Он ми з чоловіком самі на квартиру заробили. Молодці! А тоді почалася пісня про Гришу. Який він бідний та нещасний. Життя не бачив, нагулятися не встиг, а все через Нельку, дружину, яка навмисне завагітніла, щоб його отримати.
Розлад у сім’ї брата. Він вже кілька місяців, як живе з мамою, але нещодавно поїхав додому. Помирилися. Через кілька тижнів Неля повідомила, що знову при надії. А у них же малесенька квартирка. Треба купувати будинок, щоб дітям було де гратися. Для цього вони з Гришею вирішили його та батьківську квартири продати, а натомість купити дім. От тільки батько ж заповів квартиру мені. То чи не могла б я відмовитися від спадщини на користь брата?
У мене просто немає слів. Не розумію я своєї мами, як можна так сліпо любити сина й так байдуже ставитися до дочки. Так, ми з Іваном купили квартиру в Києві, але нам ніхто на неї й копійки не дав! Усе це результат багаторічної важкої праці. Ми в багатьох речах собі відмовляли, працювали понаднормово й часто без відпустки, бо знали для чого це робимо.
Гриша з малечку все отримує без зайвих зусиль. Він дорослий здоровий чоловік, а досі не має клепки та хисту аби самотужки дбати про родину та хоч трішки думати про майбутнє.
Словом я вагаюся. Де гарантія, що коли мама продасть свою квартиру й вони таки куплять той будинок, Гриша не вижене її жити до мене?
