Якось я чергового буднього дня поверталась додому з роботи. Маршрутка, як і завжди, була повністю забита і було багато людей, які стояли.
Я також стояла, хоч і була дуже втомленою. Раптом мою увагу дещо привернуло. Ні, не вільне місце, на яке можна сісти. Дещо інше.
Молодий хлопець, судячи з рюкзака, повертався або з навчання, або з підробітку. Він сидів та дивився у вікно, поки прямо біля нього стояв та тримався за спинку крісла старесенький дідусь.
Було видно, що старому було вкрай важко стояти. Ноги тряслись, важко дихав, а руки стискали спинку міцніше що б втримати себе та не впасти від чергової зупинки. На руках виступали сині вени, що переплелись павутинним узором, на його старечих кистях.
Якийсь чоловік звернувся до хлопця, який вперто ігнорував дідуся, що ледве стояв.
– Хлопче. Може б ти вступив місце дідусю. Він он вже ледве стоїть, а ти молодий легінь не можеш допомогти старенькому?
– Хай собі стоїть, мені то що? Я заплатив за білет, тому сповна можу собі сидіти далі. – Відповів хлопець, вдягнув навушники та продовжив собі їхати й надалі.
Весь автобус вибухнув незадоволенням та обуренням, адже така жорстокість та нахабність не була зрозуміла нікому і не вписувалось в загальне розуміння моралі. Всі сварились на хлопця, проте йому було байдуже, адже він того не чув, слухаючи музику в навушниках.
В підсумку місце дідусю вступила якась жіночка. Я б також вступила, але й сама стояла, тому була рада, що дідусю нарешті видалась можливість присісти. Проте він відмовився.
– Мені залишилась одна зупинка, тому я постою. Колись на захисті країни стояв, потім на роботі багато стояв, то і зараз постою. Не помру. – Сказав чоловік. Але було видно, що його образили слова хлопця.
Всі в автобусі затихли, адже не знали, що сказати в такій ситуації. Деякі люди подякували йому за працю та побажали здоров’я дідусеві. Дідусь вийшов. А в маршрутці так і залишилась напружена атмосфера. І зберігалась вона до тих пір, поки не вийшов хлопець.
