Я все життя прожила у місті. В мене не було дідуся та бабусі які мешкали у селі. Замість того, щоб як інші діти їздити літом до селища я вирушала на курорти. Дідусь був істориком й кожного літа займався розкопками, які дуже часто проходили біля курортних зон. Тож що таке город та дача мені було не відомо.
Коли я одружилася з чоловіком, то мені було цікаво слухати його розповіді про те, як він ріс у селі. Свіжі овочі з власного городу, які вирощувала його мама, були найсмачнішими у моєму житті. Коли я вперше поїхала з ним до його батьків, то не могла натішитися тим, як в неї все там гарно впорядковано. Там росла картопля, том виглядали кабачки, далі рівні грядки ще якихось овочів. Гарний садок, багато плодових дерев. Поруч вулики його батька та приємне гудіння бджіл. Все виглядало наче у казці. Знала б я тоді скільки поту й крові вклали його батьки у ту казку та скільки довелося біля всього того працювати. Бідні люди. Та до такої думки я дійшла потім.
Я довго вмовляла чоловіка купити власну дачу. Мені хотілося вирощувати наші продукти самостійно. Він мене відмовляв та врешті здався.
На своїй ділянці я розгорнула справжній колгосп. Чого там тільки не було висаджено. Й хоч було важко, але я тішилася, що мої м’язи болять від доброї справи. Але так було спочатку. Потім моя дача перетворилася на к аторгу. Я ледве могла рухатися після роботи на грядках. Тіло боліло, голова крутилася. Та мені хотілося довести справу до кінця. Отримати результат. Але коли я зібрала мізерний урожай, то ледь не збожеволіла. «Хай воно там все колючками і ополонкою заросте» – був мій вердикт нашій дачі.
