Я живу в Україні, а мої батьки гастролювали все життя. Я не бачився з ними вже більше вісімнадцяти років.
Мати й батько працювали акробатами у цирку. Вдома їх ніколи не було. Тільки мені виповнилося три роки, вони віддали мене на виховання до бабусі та дідуся в українське село. Спочатку батьки приїжджали до нас раз у рік, потім почали відвідувати все рідше. Зізнаюся, що я навіть думати про них перестав. А пізніше наше спілкування взагалі обірвалося.
У мене були бабуся та дідусь. Вони віддавали мені усю свою любов, замінили мені маму й тата. Я до кінця свого життя буду їм вдячним за це.
Я закінчив школу, вивчився в автошколі, до армії пішов. Коли повернувся, почав шукати себе. Змалку мені машини подобалися. Я влаштувався до автомайстерні, якою керував дядько мого кращого друга Сашка. Згодом накопив трохи грошей і відкрив свою станцію технічного обслуговування.
Потім я познайомився з чудовою дівчиною Оксаною. Одружився, а три роки тому у мене синок народився. Демидом назвали на честь покійного дідуся, який дуже добрим чоловіком був.
Мені вдалося розширити свій заклад. Тому зараз я отримую доволі непоганий прибуток.
І ось в той час, коли я став забезпеченим та моє життя налагодилося у фінансовому плані, з’явилися мої батьки. Точніше як з’явилися? Ні, вони не приїхали, бо сумували за мною. Вони дізналися, що я став на ноги, відшукали номер моєї СТО та зателефонували мені прямісінько на роботу.
Мати скаржилася на життя, говорила, що їм з батьком зараз дуже нелегко. Доходів немає, пенсії теж. Тоді я відповів:
– Я співчуваю вам. Але ж ви самі обрали цей шлях тоді, коли віддали свого сина бабусі й дідусеві. Вони виховували мене. Тому чим я можу бути вам зобов’язаний?
– Так ми пересилали вам гроші…
– Рідко пересилали. Копійки… Ми ледве виживали. Я з тринадцяти років пас корів у селі, щоб хоч трохи допомогти бабусі й покійному дідусю. А ви навіть на похорони його не приїхали!
– У нас обставини були. А ти залишиш нас напризволяще?
– У мене є про кого турбуватися. У мене бабуся є…- сказав я.
– Олежику, але ж ми твої батьки. Ми в праві навіть на аліменти подати.
Якщо я ще сумнівався, чи правильно роблю, то тоді зрозумів напевно. На цих словах я поклав слухавку і більше не захотів спілкуватися з родичами.
Враховуючи політичну ситуацію у наших країнах, з аліментами нічого у них не вийде. Я ще думав їм якось допомогти, але тепер і чути про них не хочу!
Як ви думаєте, чи правильно я зробив? Чи не можна з батьками так, як я вчинив?
