У церкві панував глибокий, майже тілесний спокій. Повітря було насичене ладаном, плачем і тим особливим болем, що не вкладається у слова. Люди сиділи, схиливши голови, кожен поринув у власну скорботу. Час ніби застиг.
Раптом кроки.
Тихі, босі.
Хлопчик років шести підвівся з лави. Рухи йому давалися невпевнено, але обличчя було суворим, неначе він раптом постарішав. Він мовчав. Лише йшов уперед, пробираючись поміж рядами лав, аж опинився біля домовини.
Став поруч, наче чекав дозволу. Потім поволі притулив своє мале вухо до грудей матері. Жодного звуку. Та він слухав. Неначе щось там, за межею мовчання, мало відгукнутись.
Минула хвилина. Чи дві.
Люди почали перешіптуватись, хтось схлипував. Аж раптом він підвів голову. Очі його були розплющені, у них бовтався жах, змішаний із дитячою вірою. Повернувся до зібраних, подивився просто на священика й промовив:
Вона сказала: “Я не попрощалася з тобою…”
Усі заніміли. Навіть свічки, здавалося, затремтіли.
Жінка в останньому ряду знепритомніла. Хтось упустив молитовник. Священик зробив крок до хлопчика, готуючись щось сказати, та не встиг той додав:
Вона сказала, чекає мене… вночі.
Настала мертва тиша.
Хлопчика негайно вивели, намагаючись переконати, що це лиш уява. Та ніхто тої ночі не спав спокійно. А вночі…
Сусідка знизу запевняла, що бачила, як сходами вгору йшов силует жінки в жалобному убранні, а за не
… й хтось ще тримав її за руку маленькою теплою долонею, коли вона записувала історію старанним писарським почерком, ніби готовила послання для тих, хто колись назве цю жахливу літописну правду звичайним сном чи вигадкою.
