У церкві стояла глибока, майже фізична тиша. Повітря було насичене ладаном, плачем та особливим болем, який словами не передаси. Люди сиділи, схиливши голови, кожен поринув у власне горе. Здавалось, час спинився.
Та раптом кроки.
Тихі, босі.
Хлопчик років шести підвівся з лавки. Рухи його були нерішучими, але обличчя серйозне, ніби він раптом подорослішав. Він ніч.ого не казав. Лише йшов вперед, пробираючись поміж рядами лавок, доки не опинився біля самої домовини.
Він став поруч, ніби чекав дозволу. Відтак, поволі, притулив своє маленьке вухо до грудей матері. Ні звуку. Але він слухав. Здавалось, щось там, по той бік мовчання, могло відгукнутися.
Минула хвилина. Можливо, дві.
Люди почали перешіптуватися, хтось схлипував. І раптом він підняв голову. Очі його були широко розкриті, у них булькав жах, перемішаний з дитячою вірою. Він повернувся до присутніх, подивився прямо на священика й промовив:
Вона сказала: «Я не попрощалася з тобою»
Усі оніміли. Навіть свічки, здавалося, задрижали.
Жінка на останньому ряду знепритомніла. Хтось випустив молитовник із рук. Священик крокнув до хлопчика, збираючись щось сказати, та не встиг той додав:
Вона сказала, що чекає на мене… вночі.
Настала мертва тиша.
Хлопчика негайно вивели, намагаючись переконати, що це лише уяви. Та ніхто в той вечір спокійно не спав. А вночі
Сусідка знизу присягнулась, що бачила, як по сходах угору йшов силует жінки у траурній сукні, а за нею хлопчик.
Відтоді їх більш ніхто не бачив.
А домовина зранку виявилася порожньою.
Минули трьох доби після похорону. Дім, де жили мати з сином, стояв забитий дошками. Родичі відмовилися від опіки надто багато чого їх налякало того вечора. Надто багато було не так.
Хлопчика звали Тарас. Тиха, задумлива дитина, з того часу, як помер його батько, він рідко говорив. Лише з матір’ю. Вони ніби розуміли одне одного без слів. Інколи, коли вона засинала, він сидів біля її ліжка, торкаючись її руки як оберіга.
Вона була для нього усім.
Коли вона захворіла, ніхто не думав, що все закінчиться так швидко. За два тижні вона згасла. Не від старості, не від нещасного випадку. Чи то щось забрало її зсередини. Лікарі казали: серце. Але хлопчик знав не лишень серце.
Після похорону його тимчасово поселили біля двоюрідної тітки. Тієї самої, що ніколи не любила матір Тараса й уникала хлопця. Вночі вона чула, як він щось шепоче уві сні. А одного разу він раптом сів на ліжку й промовив:
Вона стоїть коло дверей. Тільки ти не дивись, вона тебе не кличе.
Тітка покликала священика наступного ж ранку.
Та священик, той самий, що був на похоронах, лише зблід, коли дізнався, хто до нього звернувся.
Із цією дитиною щось не так, сказав він. Краще не чіпати. Моліться. І замкніть вікна вночі.
На четвертий день розпочалося справжнє.
Місцевий кладовищенський сторож, старий Микола, у паніці прибіг до церкви.
Домовина порожня. Її там нема! Ні тіла, ні одягу ніби ніколи й не лежала!
Священик сам пішов перевіряти. Плиту не чіпали. Замки цілі. Домовина зачинена. Але всередині
Пусто.
Увечері селом вже повзли чутки. Люди казали, що мати Тараса не померла, а пішла туди, звідки можна повернутися. Опівночі діти чули жіночий голос за вікном. Хтось бачив у саду жінку з довгим чорним волоссям, що шепотіла:
Де мій син?..
Тітка у паніці виставила Тараса з дому. Вона просто поставила його хлопця на ґанок церковного притулку й пішла, не озираючись.
Старий настоятель, отець Михайло, поселив хлопця у келії поряд із собою. Бачив він багато у своєму житті, та цей випадок
Тут змішане щось дав
І саме тому крилатий знак на руці новонародженого свідчив про те, що коло могутньої клятви розпочало новий свій оберт.
