Ось історія, переказана так, ніби я розповідаю її тобі за чашкою чаю:
Мене звати Тарас Шевченко, і я народився в маленькому селі на Карпатах. З дитинства дідусь розповідав мені, як колись гори навпроти нашого будинку були вкриті густими лісами, а в річках була така чиста вода, що видно було кожну піщинку. А ще як птахи співали з самого ранку.
Але коли мені виповнилося вісім, ті гори були голі, з тріщинами в землі, і там панувала тиша, яка ранила серце. Одного разу я запитав дідуся:
Чому вже немає дерев?
Бо їх вирубали, щоб продати деревину, і земля втомилася, відповів він.
А хто їх знову посадить?
Той, хто любитиме майбутнє більше, ніж свою сьогоднішню зручність.
Тієї ночі я не міг заснути. Я відчував, що дідусь дав мені важливе завдання.
Наступного дня я знайшов стару бляшанку, наповнив її землею, зібрав кілька насінин ялини біля дороги і посадив їх. Я не знав, чи вийде щось, але щоранку поливав їх водою, яку ніс із струмка. Коли зявився перший паросток, у мене в грудях щось затремтіло ніби крихітна частка надії вирішила залишитися зі мною.
Я продовжував збирати насіння і саджати нові дерева спочатку у дворі, потім на схилах. Сусіди дивилися на мене й сміялися:
Тарасе, це марна праця!
Але я памятав слова дідуся.
Згодом до мене приєдналися інші діти. Кожної суботи ми йшли в гори з пляшками води, насінням і маленькими лопаточками, зробленими з бляшанок. Деякі рослини не виживали, інші так. Ми навчилися робити огорожі, щоб кози не зїдали паростки, і класти каміння, щоб утримувати вологу.
Коли мені виповнилося пятнадцять, на горі вже росли понад три тисячі дерев. Зміни були помітні: поверталися птахи, ґрунт краще утримував воду, а під час дощів зявлялися маленькі струмочки.
Про це розповіли по місцевому радіо, потім у газеті у Львові. Одного дня до мене прийшов чоловік з екологічної організації:
Тарасе, хочеш допомоги, щоб посадити ще більше дерев?
Я не вагався.
Завдяки їхній підтримці ми отримали інструменти, рукавички та, найголовніше, більше насіння і саджанців місцевих порід. Нас також навчали, як відновлювати екосистему. Дідусь, який був уже дуже старий, обійняв мене і сказав:
Тепер ти бачиш майбутнє, сину.
Зараз мені двадцять чотири, і я навчаюся на еколога. На тій горі, де колись було пусто, тепер росте молодий ліс понад двадцять пять тисяч дерев. Він ще не ідеальний, але в ньому вже живуть дятли, вивірки, лисиці, а люди люблять гуляти в його тіні.
Кожного разу, коли я піднімаюся туди, я торкаюся стовбурів і думаю: ці дерева стоятимуть тут навіть після того, як мене не стане. І мені подобається уявляти, що через пятдесят років якась дитина запитає свого дідуся:
Хто посадив усе це?
А той відповість:
Хлопчик, який любив майбутнє більше, ніж свою сьогоднішню зручність.
