У Ярика була звичайна сім’я. Мама й тато любили його, як і він їх. Разом у вихідні ходили в кіно та театр, на ковзани, влітку їздили на море. Вони збирали мушлі, тато вчив Ярика плавати… Потім збанкрутувала фірма, де він працював. І тато запив. А, напившись, лаяв уряд, президента, закони. Усі були винні, що він втратив роботу.
Коли мама, стомлена його п’яними промовами, просила йти спати, він накидався на неї. Останнім часом він одразу приставав. Вона відправляла Ярика до кімнати, але він усе чув, здригався від криків, від звуків розбитого посуду. Що він міг зробити?
Коли тато все ж засинав, наповнюючи кімнату хропінням і п’яним духом, мама приходила до Ярика, часто засинаючи з ним на його вузькому ліжку. Ярик помічав синці на її руках, навіть на обличчі. Вранці тато благав прощення і клявся, що більше не зачепить маму…
Уранці мама обережно йшла. Проспавшись, йшов і тато «шукати роботу», як він говорив. Ярик залишався сам, робив уроки. Він навчався у третьому класі у другу зміну. Сам розігрівав собі обід, їв і йшов до школи.
Ввечері все повторювалося.
— Що, батько знову вчора буянив? — запитала сусідка Галя Сергіївна, що жила за стіною.
— Так, — коротко кивнув Ярик.
— Чому мати не викличе поліцію?
— Мені пора, я запізнююсь до школи, — Ярик поспішив геть.
— Біжи, біжи, — глянувши йому вслід, зітхнула сусідка.
Коли Ярик повернувся зі школи, мама готувала на кухні вечерю. Батька не було вдома, чому Ярик зрадів. Сів за стіл і став розповідати прості шкільні новини. А потім сказав, що без тата краще, і було б добре, якби він більше не повертався.
Мама кинула на ного докірливий погляд.
— У нього важкий період, сину. Влаштується на роботу, і все стане, як було.
Але тато прийшов, з галасом роздягався в передпокої, щось роняв і стогнав. Мама одразу зім’ялася, визирнула з кухні.
— Іди до кімнати, — тихо сказала вона, підштовхнувши Ярика.
Він сидів і слухав. Але сьогодні все було інакше, тихіше. Потім мама раптом скрикнула, щось важке впало на підлогу. Ярик обережно вийшов і заглянув у кухню. Тато стояв, широко розставивши ноги, дивився на маму, що лежала на підлозі. Ярик не втримався, скрикнув. Батько повернув голову, подивився на нього запалими очима.
— Сину… — промовив він.
Ярик кинувся геть із квартири, подзвонив у сусідські двері. Його тремтіло. Галя Сергіївна нічого не зрозуміла з його слів, але викликала поліцію та швидку. Вони приїхали майже одночасно. Батька забрали, маму відвезли до лікарні. Ярик заночував у сусідки.
Вранці вони поїхали до мами. Вона лежала у палаті одна, обплутана прозорими трубками. Вона спала, не прокинулася, навіть коли Ярик кликав її і торсав за руку. Лікар відвів Галю Сергіївну до коридору, а Ярик залишився з мамою.
Він будив і будив її. Йому стало нудно, сусідка не поверталася, і він пішов її шукати. Одні двері в коридор були привідкриті. Ярик почув, як лікар говорить комусь: «Вона в комі, навряд чи прокинеться, але треба вірити…» Він перелякався і втік з лікарні.
Галя Сергіївна знайшла його на лавці у парку. До дому він ішов і плакав. Сусідка намагалася заспокоїти. Дома вона запитала, чи є у них з мамою родичі.
— Бабуся в селі, — відповів Ярик.
— Далеко звідси?
— Півтори години автобусом, потім ще три кілометри пішки.
— Ти пам’ятаєш дорогу?
— Я що, маленький? — образився Ярик.
— Завтра ми поїдем до неї, — сказала Галя Сергіївна.
Але вранці їй подзвонила подруга і попросила терміново приїхати. Говорила, що її мати помирає. Галя заплуталася.
— Я проводжу тебе до автобуса. Пробач, що не зможу поїхати. Ти вже великий хлопчик.
На вокзалі вона попросила водія придивитися до Ярика. Той пообіцяв. І Ярик поїхав один. Від монотонного гудіння двигуна і пережитого він швидко заснув. Здавалося, тільки заплющив очі, як хтось торкнувся його за плече.
— Хлопче, прокидайся, приїхали, — будила жінка з сусіднього сидіння.
Ярик підвівся і вийшов.
— Йди разом із людьми, не відставай, — сказав водій. — Не можу тебе проводити.
Ярик кивнув. Люди швидко розійшлися, і на дорозі, що вела за село, він залишився один. Стало страшно. Але світило сонце, під ногами шелестіли опале листя. Ярик наказав собі йти сміливо і заспівав уривок пісні: «А в полі біла пороша, пороша, пороша… Стоїть над горою Олеша, Олеша, Олеша…» Раніше вони співали її з мамою.
Пройшовши одне село, він почув свист. На поваленому дереві сиділи двоє підлітків.
— Ти хто? До кого приїхав? — спитав старший. — Не бачив тебе тут раніше.
— До бабусі, —Ярик стиснув мамину руку міцніше, дивлячись на дорогу, що вела до бабусі, і знав — тепер вони разом, і ніщо не зможе їх розлучити.
