Усі дівчатка мріють про день, коли одягнуть красиву білу сукню, довгу фату та високі підбори. Красивий наречений забере їх з батьківського дому у власний «замок», де закохані житимуть довго та щасливо. Я не виняток. От тільки навіть у страшному сні не могла уявити, що цей радісний день перетвориться для мене на найжахливіший у житті.
З Женею ми зустрічалися шість років. Наші стосунки почалися зі шкільної парти, пережили випробування відстанню й з роками лише зміцніли. Про те, що хлопець мене кохає, я не сумнівалася. Він дбайливий, уважний, романтичний. Ми любимо разом проводити час, маємо багато спільних інтересів й попри такий пристойний термін стосунків все ще знаходимо про що можна поговорити. Здавалося, мені немає на що скаржитися.
Але я не можу насолоджуватися своїм коханням повною мірою, тому що останніх років два з нетерпінням чекаю на пропозицію. Ну скільки ще можна придивлятися та щось вирішувати?
Втомившись чекати того самого дня, вирішила поговорити з коханим відверто. «Фортуна посміхається сміливим!» Запитала у хлопця прямо, чи планує він робити мені пропозицію. Женя не розгубився, мабуть, очікував, що у нас буде така розмова. Він заявив, що не вірить у шлюб, тому що на власні очі бачив, як закохані пари після одруження розлучалися практично одразу. «Побут нищить будь-які почуття. Я не хочу, щоб у нас було так само. Особисто я – проти весілля та штампу у паспорті». А особисто я – проти життя без зобов’язань. Та розривати стосунки через розбіжність у цьому питанні не поспішала.
Мудра жінка завжди знайде якийсь ричажок впливу. Зайшла з іншої сторони. Люди ми вже не надто юні, тож рано чи пізно потрібно буде задуматися над поповненням. Якщо я народжу дитину, бувши на своїй фамілії, то й дитина носитиме моє прізвище. Заявила про це хлопцеві. Звісно Женя не погодився, адже хотів аби наші діти носили його прізвище. Тоді я поставила ультиматум, що це можливо лише в разі нашого одруження.
Через два дні після нашої розмови я вже була у статусі нареченої й прийнялася активно планувати весілля. Ресторан, запрошення, список гостей, ведучий, музика, квіти – аж голова йшла обертом від усіх цих приготувань. Женя залишався осторонь довіривши мені цю відповідальну справу. Я була на сьомому небі від щастя, тому й не помітила, як змінився настрій мого нареченого. Він ходив сам не свій, говорив неохоче, додому повертався пізно, а йшов рано. Ми практично не розмовляли.
Нарешті настав той самий день. Вночі сну не було через хвилювання. Женя ночував у своїх батьків, як і годиться, приїхавши ввечері зі своїм свідком запросити мене на весілля. Вранці мене нафарбували, подружки допомогли одягтися, фотограф зробила красиві фото. Почали приходити перші гості зі сторони нареченої. Ми чекали на нареченого та його свиту, але їх не було. Десять хвилин, пів години, година – я почала хвилюватися. Набрала Євгена, його телефон мовчав. Коли зателефонувала до батька, він зізнався, що вони не можуть знайти свого сина. Він пішов іще вранці, залишивши записку, що не хоче одружуватися.
Мені довелося перепрошувати перед гостями та все скасувати. Весь день я проплакала, сидячи на кухні у своїй омріяній весільній сукні. Вночі на порозі нашої квартири з’явився Євген.
Хлопець кинувся мені в ноги та почав просити пробачення. Клявся, що кохає мене та хоче прожити зі мною все життя, але не може одружитися. Для мене така позиція незрозуміла. Ну чому у нього весілля викликає такий невиправданий страх. Я сказала, що мені потрібний час аби все обдумати. Я кохаю Женю й хочу, щоб ми були разом, але для мене важливо, щоб ми жили в шлюбі.
Ну що мені з цим всім робити?
