Ми виховуємо одну доньку – Марту. Нещодавно вона почала зустрічатися з хлопцем. Його звати Віктор. Вони вчаться в одному вузі.
Я поцікавилася в знайомих, хто він? Він живе лише з мамою. Тата не стало, коли хлопець був ще зовсім малим. Його виховувала мама. Зараз він, окрім того, що вчиться, ще й працює в нічні зміни, щоб якось прожити.
Зважаючи на його стан, думала, що ці стосунки швидко розпадуться. Але я помилилася. Як повідомила мені Марта – вони готуються до весілля. Віктор зі своєї мізерної зарплати робить для неї подарунки. Загалом, він економить гроші, каже, що складає на весілля.
Я була б не проти цих стосунків, коли б він був з багатшої родини. А недавно дочка взагалі приголомшила мене – Віктор зробив їй пропозицію. І Марта погодилася.
Тепер Віктор шукає більш оплачувану роботу, щоб все-таки справити весілля.
Мене це почало мучити. Я погано стала спати ночами. Не знаходила спокою вдень. Усе думала, як би розірвати ці стосунки. Чи такого життя і долі я хотіла для своєї дочки?
Якось питаю у Марти:
– А де ви б будете жити після весілля?
– Спочатку квартиру будемо винаймати. А потім, може, візьмемо квартиру в іпотеку, – відповіла вона спокійно.
Це просто жахливо. Ми загалом досить забезпечена сім’я. Обоє, я і чоловік, ще працюємо. Окрім того, здаємо дві квартири і маємо з того хороші гроші.
Звісно, що можемо допомогти дочці з квартирою. Але я не стану цього робити. Хоча б тому, що вона вибрала собі голодранця. Могла б знайти собі до пари статнішого мужчину. Я не вірю, що вони зможуть все подолати.
Намагаюся відрадити доньку від такого заміжжя. Але вона і чути мене не хоче. Вирішила тому, що не допомагатиму їй. Хай самі дають собі раду. Тоді згадає мої слова.
Надто вона впевнена в цьому Вікторі. Вважає, що вини самі зможуть всього досягнути і без сторонньої допомоги. Побачимо! Загалом – я в це не вірю. А вона, бач, закохалася по самі вуха і ходить в рожевих окулярах.
