Десять років тому я прийняла для себе дивне рішення. Всі навколо казали, що мені пора одружуватися і я сама це розуміла, але до цього нікого не кохала, тому почала шукати когось з ким мені будо б зручно й добре. Я знала, що з Віктором ми ніколи не будемо схожі на решту сімей, які один за одного готові «горло перегризти», але й це не було нашою метою. Нам просто було добре поруч.
І все було добре рівно до того моменту, поки Віктор не вирішив, що він голова у сім‘ї й стверджувати, що я повинна йти за ним, а головна умова полягала у тому, що я мала прописати його у своїй квартирі. Я розумію, що кожному чоловікові хочеться якщо не бути, то хоча б почуватися главою сім’ї, але минулі 10 років його ніяк не дивувало, що ми живемо на моїй квартирі, яку я купила сама і він у ній не прописаний, а тут він почав вимагати цього з незвичним напором, майже щодня.
Я йому довго пояснювала, чому саме не хочу цього робити. Головною причиною було те, що на квартиру я накопичувала гроші сама і вона мала б належати лише мені, а при розлученні з пропискою він міг би отримати її частину, хоча ніяк у неї не вкладався.
Можливо, якби він мені сказав це ще на початку подружнього життя, то я б і не стала сперечатися, але минуло 10 років і чому його це так почало турбувати лише зараз? Що змінилось?
Після того, як вкотре я йому сказала, що робити цього не стану, він зібрав найнеобхідніші речі й пішов геть. Мене це дуже здивувало, адже невже людині за 10 років це будо непотрібне, а тут заради цього він готовий покинути все?! А раптом він вирішив розлучитися через пів року? Що тоді мені робити?
Коли я звернулась за поясненнями до його друзів, то вони мені розповіли, що так Віктор перевіряв мене на те, чи я йому довіряю. Звісно, я ж провалила цю перевірку з крахом. Коли я пробувала їм пояснити свою позицію, то вони всі підтримували сторону чоловіка і говорили, що неважливо, хто купив квартиру, у ній мало б бути пописано двоє.
Але чому ж тоді чоловік, який так хотів мати своє житло, не захотів пахати на нього кілька років без відпустки, як це робила я?
Я чекаю, коли Віктор повернеться додому і надіюсь, що ми зможемо обговорити, що сталось й дійти якогось компромісу, адже не хотілося б розлучатися через такі дрібниці, тим паче у нас ще росте маленька п‘ятирічна донька, яка вже турбується, чому тато не ночує вдома. Зараз я придумала якесь відрядження, але далі приховувати правду не зможу.
Хочу звернутися до людей, які уже довгий час у шлюбі, або пережили розлучення. На вашу думку, мою недовіру до чоловіка можна виправдати, чи він правий і я маю у будь-якому випадку його прописати?
