Ніна стояла в черзі вже сорок хвилин. Перед нею — четверо, за нею — ще шестеро. Папери на оформлення субсидії були зібрані заздалегідь, акуратно складені в прозорий файл.
Вона гортала телефон, коли почула голос.
— Нін? Ніно, це ти?
Вона підвела очі. Гліб стояв біля сусіднього віконечка, трохи боком, ніби випадково обернувся. На ньому була м’ята куртка, застебнута криво. Під лівим оком розпливався жовтуватий синець — вже сходив, але помітний.
— Привіт, — сказала Ніна рівно.
— Оце зустріч! — Гліб усміхнувся широко, по-акторськи. — Два роки, а? Час летить.
Він підійшов ближче, став поруч, ніби вони домовлялися. Ніна не відступила, але й не посунулася назустріч. Вона дивилася на нього спокійно, без виразу.
— Добре виглядаєш, — сказав він. — Серйозно. Щось змінилося. Зачіска інша?
— Та ж, — відповіла Ніна.
— Ні, точно щось інше. Ти схудла? Чи засмагла? — Він примружився, роздивляючись її, і Ніна помітила, як смикнувся куточок його рота.
За показною бадьорістю було щось іще. Розгубленість. Або звичка ховати ніяковість за словами.
— Пам’ятаєш, як ми в Полтаву їздили? — сказав Гліб. — Дмитрик тоді морозиво впустив на черевик, а Яринка його втішала. Смішна була. Їй три було, так?
— Чотири, — поправила Ніна.
— Чотири, точно. Хороший був час.
Ніна промовчала. Черга зсунулася на одну людину. Вона зробила крок уперед.
— Ти як взагалі? — спитав Гліб, нахиляючись трохи ближче. — Справляєшся?
— Справляюся.
— Діти як?
— Ростуть.
— Дмитро до школи ходить?
— Ходить.
Гліб помовчав. Потім переступив з ноги на ногу.
— Ну добре. Радий був побачити. Ти, якщо що…
— Мені пора, — сказала Ніна. — Віконце звільнилося.
Вона відвернулася й підійшла до стійки. Дістала документи, поклала перед працівницею. Рухи були рівні, звичні.
Коли вона озирнулася за десять хвилин, Гліба вже не було.
— Привіт, — сказала Ніна, знімаючи взуття.
— Привіт! — Яринка підвела голову. — Ти купила поливу?
— Купила. Дві банки. Бірюзову й теракота.
— А мені можна спробувати?
— Завтра. Сьогодні вона має постояти.
Дмитро не підняв голови. Ніна підійшла, поклала долоню йому на маківку. Він трохи відкинувся назад, звичним рухом.
— Їсти хочеш? — спитала вона.
— Трохи.
— Розігрію рагу. П’ятнадцять хвилин.
Вечір минув тихо. Діти повечеряли, Яринка заснула рано, Дмитро пішов до себе. Ніна сіла за робочий стіл, де стояли чотири недопрацьовані чашки — замовлення від кав’ярні на Андріївському узвозі. Глина була волога, слухняна. Вона взяла петлю, почала знімати зайве.
Але пальці рухалися неуважно.
Вона відклала інструмент. Заплющила очі. Гліб стояв перед нею — м’ятий, із синцем, із тією безглуздою усмішкою. Два роки тому він зібрав речі у спортивну сумку, сказав «мені треба побути наодинці» й зачинив за собою двері.
Ніна тоді не плакала. Вона помила посуд, уклала дітей і просиділа до четвертої ранку за гончарним кругом. Уранці відвезла Дмитра до школи й записалася на курси випалу.
Тепер вона знову не могла заснути. Але причина була інша. Не біль. Не туга. Щось на кшталт настороженості. Інстинкт, який підказував: він повернеться.
Уранці пролунав дзвінок у двері. Наталя стояла на порозі з пакетом, з якого стирчав край фольги, і коробкою білої глини.
— Я принесла шарлотку й два кілограми фаянсової маси, — сказала вона замість привітання.
— Заходь, — Ніна відступила.
Наталя пройшла на кухню, поставила пакет на стіл, сіла на табурет. Вона завжди сідала так — одразу, без церемоній.
— Ну що, розповідай, — сказала Наталя. — У тебе голос у телефоні був дивний.
— Я бачила Гліба. Учора. У ЦНАПі.
Наталя завмерла з ножем у руці.
— І?
— Стояв у черзі. Синець під оком. Куртка м’ята. Усміхався так, ніби все прекрасно.
— Класика, — Наталя відрізала шматок шарлотки. — І що говорив?
— Згадував Полтаву. Казав, що я добре виглядаю. Питав про дітей.
— А ти?
— Відповідала коротко. Пішла, коли підійшла черга.
Наталя помовчала. Потім поклала ножа.
— Нін, я скажу прямо. Ти знаєш, я завжди кажу прямо.
— Знаю.
— Два роки тому ця людина встала й пішла. Не тому що ви посварилися. Не тому що трапилося щось страшне. Він пішов, тому що йому стало нудно. Або тісно. Або він вирішив, що заслуговує на щось більше.
— Наталю…
— Стривай. За ці два роки ти підняла замовлення з нуля. Ти зробила собі ім’я. Три кав’ярні беруть твій посуд. У тебе діти ситі, одягнені, у хорошій школі. Ти все це зробила сама. І ось він стоїть у черзі з синцем і розповідає про морозиво в Полтаві.
Ніна мовчала.
— Він пробуватиме вернутися, — сказала Наталя. — Це питання днів. Синець, м’ятий одяг, жалісливий вигляд — це все підготовка. Спочатку жалість, потім «я змінився», потім «давай спробуємо».
— Може, я помиляюся, — тихо сказала Ніна. — Може, він справді…
— Ні, — Наталя похитала головою. — Нін, ти не помиляєшся. Ти просто добра. А це різні речі.
Повідомлення прийшло через два дні. Коротке, ввічливе: «Нін, можна побачитися? Поговорити. Нічого серйозного, просто поговорити».
Ніна прочитала його, сидячи за гончарним кругом. Глина оберталася під пальцями, м’яка, слухняна. Вона вимкнула круг. Витерла руки рушником. Написала: «Парк біля школи. Завтра о дванадцятій».
Він прийшов без синця. Поголений, у чистій сорочці. Сів на лавку поруч, залишивши між ними півметра.
— Дякую, що погодилася, — сказав він.
— Я слухаю.
— Коли я пішов… — Він замовк, добираючи слова. — Перші місяці я відчував свободу. Знаєш, таку — коли можеш робити що хочеш, коли хочеш. Жодних зобов’язань.
— А потім свобода скінчилася. Залишилася порожнеча.
Ніна дивилася прямо перед собою.
— Я сумую за Дмитром, — продовжив Гліб. — За Яринкою. За тобою. За домом. За вечорами, коли ти ліпила, а я читав дітям. За запахом глини на кухні.
— Глібе, до чого ти ведеш?
— Можна мені приїхати? Просто повечеряти з дітьми. Один раз. Я нічого не прошу. Просто побачити їх.
Ніна мовчала довго. Хвилину, може дві.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Одна вечеря. Ти — гість. Не більше.
— Звісно.
— Це означає: ти приходиш, їси, розмовляєш із дітьми й ідеш. Без розмов про минуле. Без обіцянок. Без нічого.
— Я зрозумів.
— Субота. О шостій.
Вона встала й пішла, не озираючись.
Вдома вона розповіла дітям.
— Дмитре, Яринко. Батько прийде в суботу на вечерю.
Яринка підвела голову:
— Тато?
— Так.
— Надовго?
— На вечерю. Поїсть із нами й піде.
Дмитро мовчав. Потім спитав:
— Навіщо?
Ніна присіла поруч із ним.
— Він попросив. Хоче вас побачити.
— Я погодилася. Один раз.
Дмитро кивнув. Обличчя його було серйозним, дорослим не за роками.
Субота настала швидко. Ніна приготувала курку з картоплею — просто, без претензій. Накрила стіл на чотирьох. Дістала тарілки — свої, виліплені вручну, з нерівними краями й бірюзовою поливою.
Гліб прийшов рівно о шостій. Із пакетом — сік, цукерки, розмальовка для Яринки.
— Привіт, — сказав він із порога.
— Заходь. Роззувайся.
Яринка вибігла першою. Зупинилася за крок, роздивляючись його.
— Привіт, Яриночко, — Гліб присів навпочіпки.
— У тебе борода, — сказала вона.
— Так. Відростив трохи.
— Колюча?
— Трохи, — він усміхнувся.
Дмитро вийшов із кімнати. Кивнув. Сів за стіл.
Вечеря минула мирно. Гліб питав про школу, про малювання, про пластилінових звірів. Яринка розповідала про подругу Оксану й про те, як вони будували курінь із ковдр. Дмитро відповідав коротко, але без ворожості.
Ніна майже не говорила. Підкладала їжу, прибирала тарілки, наливала чай.
Коли діти пішли в кімнату, Гліб залишився за столом.
— Красиві тарілки, — сказав він, проводячи пальцем по краю. — Ти їх сама?
— Так.
— Талановито.
— Дякую.
Він помовчав. Потім сказав:
— Нін, я все ще люблю тебе.
Ніна поставила чашку на стіл. Повільно, акуратно.
— Глібе.
— Стривай, дай мені сказати. Я знаю, що пішов. Знаю, що це було підло. Але я змінився. Правда змінився. Я думав про тебе щодня.
— Щодня за два роки — це сімсот тридцять днів, — сказала Ніна. — І жодного дзвінка.
— Мені було соромно.
— Сором — це не пояснення. Це відмовка.
Він простягнув руку, спробував торкнутися її долоні. Ніна прибрала руку — м’яко, але чітко.
— Ні, — сказала вона.
— Нін…
— Ти був гостем. Умови були ясні. Вечеря закінчена.
Гліб подивився на неї. Щось майнуло в його очах — образа, здивування, може, злість.
— Добре, — сказав він. — Я зрозумів.
Він устав, надів куртку, застебнувся. Обернувся біля дверей.
— Можна я прийду ще?
— Я подумаю.
Двері зачинилися. Ніна зібрала зі столу решту посуду, помила, розставила. Потім сіла за круг і працювала до півночі.
Через чотири дні Гліб прийшов знову. Без попередження. Із букетом — білі хризантеми, загорнуті в крафтовий папір.
Ніна відчинила двері й побачила квіти раніше, ніж обличчя.
— Я не запрошувала тебе, — сказала вона.
— Знаю. Але я мусив прийти. Нін, я хочу повернутися.
Вона стояла в дверному отворі, не пропускаючи його всередину.
— Повернутися — куди?
— Додому. До вас. До тебе, до дітей.
— Це не твій дім, Глібе. Уже два роки.
— Але це мої діти.
— Діти — так. Дім — ні.
Він переступив з ноги на ногу. Квіти в його руці хитнулися.
— Нін, дай мені шанс. Один справжній шанс. Я влаштуюся, буду допомагати. Буду поруч. Усе буде як раніше.
— Я не хочу «як раніше», — сказала Ніна. — «Раніше» — це я сама з двома дітьми й чоловіком, який дивиться в стелю й мріє про свободу. «Раніше» — це я, яка чекає. Я більше не чекаю.
— Ти злишся.
— Ні. Я кажу як є. Різниця велика.
— Ти навіть не пускаєш мене в квартиру.
— Тому що ти прийшов без запрошення. Із квітами. Із готовим планом. Ти навіть не спитав, чи хочу я цього.
— А ти не хочеш?
— Ні, — сказала Ніна. — Не хочу.
Гліб опустив квіти.
— Я не вірю, — сказав він. — Не вірю, що за два роки все минуло. Так не буває.
— Буває. Коли людина йде мовчки, а ти залишаєшся з двома дітьми, з порожнім холодильником і з трьома тисячами гривень на карті — буває. Коли вчишся ліпити посуд ночами, бо вдень ніколи — буває. Коли Яринка питає «а де тато?», а ти не знаєш, що відповісти — буває. Усе минає, Глібе.
— Я помилився.
— Так. Помилився.
— І ти мене не прощаєш?
Ніна подивилася на нього — прямо, без злості, без жалю.
— Я простила тебе давно. Прощення й повернення — це різні речі. Я простила, щоб жити далі. Але повертатися нікуди. Того дому, з якого ти пішов, більше нема. Є інший. Мій.
Гліб стояв мовчки. Букет повис уздовж тіла.
— Ти можеш бачитися з дітьми, — сказала Ніна. — За домовленістю. У вихідні. Якщо вони захочуть. Але не тут. І не так.
— Як — не так?
— Не з квітами й обіцянками. Не зі спробою повернути те, що ти сам зруйнував. Чесно. Просто. Як батько, який приходить до дітей — і йде.
— Це жорстоко, — сказав він тихо.
— Ні, Глібе. Жорстоко — це піти без пояснень. Жорстоко — це два роки мовчання. Жорстоко — це прийти з синцем і розповідати про Полтаву, коли твоя донька забула твій голос. Оце — жорстоко. А те, що я роблю, — це порядок.
Він постояв ще півхвилини. Потім простягнув їй квіти.
— Візьми хоча б. Викинеш, якщо хочеш.
Ніна не взяла.
— Іди, — сказала вона. — Спокійно, без сцени. Коли будеш готовий розмовляти про дітей — напиши. Я відповім.
Гліб кивнув. Розвернувся. Пішов сходами вниз, тримаючи букет в опущеній руці.
Ніна зачинила двері. Повернула замок. Постояла секунду, притиснувшись спиною до дверей.
Потім випросталася, повернулася на кухню й увімкнула чайник.
Телефон задзвонив через годину. Наталя.
— Ну що?
— Приходив. Із квітами. Просився назад.
— Відмовила.
— Як він?
— Розгублений. Ображений. Але пішов тихо.
— Ти молодець, — сказала Наталя. — Серйозно.
— Я не молодець. Я просто знаю, чого не хочу.
— Це і є «молодець». Більшість людей не знають. Або знають — але бояться сказати.
— Мені не було страшно, — сказала Ніна. — Мені було ясно. Вперше за весь час — абсолютно ясно.
— Випий чаю. Ляж рано. Завтра буде звичайний день.
— Так. Звичайний. Це й добре.
Ранок настав без тривоги. Світло лежало на підлозі косими смугами. Ніна встала о сьомій, як завжди, і пішла на кухню.
Вона дістала борошно, яйця, сир. Замісила тісто для сирників — звичними, точними рухами. Сковорода розігрілася, масло зашипіло.
Яринка з’явилася першою — боса, із плюшевим ведмедиком.
— Сирники? — спитала вона.
— Сирники.
— Із варенням?
— Із варенням.
Дмитро вийшов за п’ять хвилин. Сів за стіл, посунув до себе тарілку. Тарілка була теплого пісочного кольору — Ніна зробила її минулого місяця, спеціально для сніданків.
Вони їли мовчки. Потім Дмитро відклав виделку.
— Він прийде ще? — спитав він.
Ніна подивилася на сина. Йому було десять, але іноді здавалося, що двадцять.
— Не знаю, — сказала вона. — Може, буде бачитися з вами по вихідних. Якщо ви захочете.
— А я — ні. Мені з ним нема про що говорити.
— Чому?
— Бо він хотів повернути те, що було. А того, що було, більше нема. Є те, що зараз. І зараз — краще.
Дмитро кивнув. Помовчав.
— Тарілки в тебе гарні, — сказав він.
Ніна всміхнулася.
— Дякую, Дмитрику.
— Серйозно. Я в школі розповідав. Хлопці просили показати.
— Покажеш. Я дам тобі з собою одну — ту, з березовим малюнком.
— Можна ту, синю? Із тріщинкою на боці?
— Можна. Тільки обережно.
Яринка підвела голову від тарілки.
— А мені теж даси?
— Тобі я зроблю окрему. Яку хочеш?
— Із котом.
— Домовилися.
Після сніданку Ніна перевірила пошту. Два нових замовлення — набір піал для чайної крамниці й серія декоративних страв для ресторану на Софіївській площі. Вона записала розміри, порахувала поливу, накидала ескізи олівцем у блокноті.
Телефон лежав поруч. Повідомлень від Гліба не було. І Ніна знала — не буде. Не сьогодні. Може, завтра. Може, через тиждень. Але що б він не написав — відповідь уже існувала. Чітка, остаточна, вимовлена вголос.
Вона ввімкнула круг. Поклала ком глини в центр. Змочила руки.
Глина піддалася, як завжди. М’яко, слухняно. Стінки чаші росли під пальцями — рівні, тонкі, живі.
Яринка зазирнула в кімнату.
— Гарно, — сказала вона.
— Це буде піала. Для чаю.
— А мені можна спробувати?
— Сідай поруч. Ось тобі шматочок.
Яринка сіла на низький табурет, узяла глину й почала м’яти її пальцями. Зосереджено, з прикушеною губою.
Ніна працювала. Світло падало на стіл, на її руки, на вологу глину. Усе було на місці. Тарілки стояли на сушарці — ті самі, з яких вони щойно їли. Ескізи лежали в блокноті. Замовлення чекали своєї черги.
Їй не треба було нічого доводити. Ні йому, ні собі. Життя, яке вона збудувала за ці два роки, говорило само за себе — тихо, впевнено, без зайвих слів.
Вона більше нікого не чекала. І це було не самотність. Це було рівне, спокійне знання: усе, що треба, — уже тут.
Глина оберталася. Чаша набувала форми.
Ніна працювала.
