Так вже вийшло, що все своє дитинство я провела у гуртожитку сімейного типу і, можливо, все було б не так погано, якби не наші сусіди – стара бабуся і її донька.
Насправді навіть, у дитинстві я розуміла, що у нас нестерпні сусіди. Це була стара бабуся, що мала проблеми з пам’яттю та здоров’ям загалом, і її «люба» донечка, років п’ятдесяти. По суті донька мала б доглядати маму, але у них все виходило якось не так і замість родинної теплоти, вони постійно сварилися та з’ясовували стосунки. Її мама ніколи не була простою людиною і могла легко довести до нервових судом кого завгодно, а потім її ноги перестали її слухатися й все діставалось доньці.
Жінка почала зовсім божеволіти, але донька навіть не думала допомогти її та відправити у будинок душевнохворих. Пояснювала вона це тим, що повинна піклуватися про маму до кінця життя, інакше це вважатиметься гріхом. Ми її натякали, що те, що вона говорить до своєї матері у їхніх перепалках набагато гірше, але вона нас не чула. Згодом, коли її мати померла, то вона зронила кілька сльозинок й, мені здається, видихнула з полегшенням.
Схожа історія й одночасно зовсім інша трапилась з моєю близькою подругою. Її було всього тридцять, коли чоловік привіз додому стару свекруха, у якої тих хвороб цілий букет був, хоча й у психологічному плані все добре було. Чоловік постійно на роботі був, тому за старенькою доглядала вона. Звичайно, її довелось нелегко, бо вона до обіду працювала, а потім і з дітьми час потрібно провести й про свекруху потурбуватися. За два роки такого «веселого» життя вона сильно схудла й стала сама на себе не схожа. Свекруха бачила, як важко невістці й почала сама говорити синові, що не проти пожити у будинку для літніх людей.
Син навіть чути цього не хотів. А як же думка людей, що раптово можуть почути, що він рідну матінку у будинок для літніх людей здав? Все-таки свекруха не залишила своїх спроб переконати його і вони таки відвезли її туди, куди вона захотіла (самостійно обрала собі пансіонат). Виявилось, що її там стало ще краще, бо вона могла спілкуватися з іншими літніми людьми, діти до неї приїжджали щасливими, а невістка почала приходити у себе. Вона навіть словом не обмовилась про те, що хоче повернутися до них, або, що її там не подобається.
Мого батька давно не має серед живих і мама недавно мені ось що сказала: «Доню, я хочу бути до самого кінця з тобою близькою, тому давай, коли мені стане зовсім погано ти просто здаси мене у будинок для літніх людей. Це буде кращим варіантом, ніж йти “туди” з думкою про те, що за цей час ти встигла зненавидіти мене!»
Вона знає й історію моєї подруги й навряд колись забуде історію наших сусідок, тому й так переконана, що це не життя. Знаєте, я з нею повністю згідна. Якщо ви справді про це вдумаєтесь, то ймовірніше всього погодитесь зі мною. Погляньте хоча б на Америку, на яку прийнято всім рівнятися. У них будинки для літніх людей – це нормально, а то й більше – пристойно!
Ну ви тільки вдумайтесь, як вам може остогиднути найрідніша людина тільки через те, що ви постійно виноситимете за нею горщики та чути: «Так ти мене не любиш зовсім!». Краще вже окремо, але з любов’ю, ніж разом і ось так.
Ви що думаєте по це?
