Якось у Вікторії Сергіївни задзвонив телефон. На екрані висвітився незнайомий номер. Пенсіонерка з острахом підняла слухавку:
– Алло!
– Добрий день, це Вам з поліції телефонують, ваша онука зб ила людину на пішохідному переході.
– Людоньки, як же вона так! А що ж тепер буде? Пішохід хоч живий?
– Живий…
– То що, її тепер в тюрму посадять, так?! – стривожено сказала Вікторія Сергіївна.
– Ваша онука просила передати Вам, щоб Ви дали сто тисяч гривень, щоб відкупитися від ув’язнення, вона ще молода, не потрібно їй за ґрати. Як думаєте?
– Звичайно, звичайно! Я дам гроші, доведеться з тих, що я відклала на похорон взяти. А за які гроші мене поховають, то вже не важливо. А як же гроші передати?
– Зараз на вашу адресу приїде таксі, дайте таксисту, він привезе гроші прямо до Вашої онучки Валерії.
– Ой, не довіряю я цим таксистам. А раптом він гроші собі забере? У мене гроші на депозиті, я зніму та на банківську картку перекину. От тільки картка Вікторії заблокована…
– То можете на мою скинути, а я все віддам!
– А ти не шахрайка? Точно передаси? А то у світі таке зараз робиться…
– Точно передам.
– Добре, продиктуй мені номер своєї картки.
Телефонна аферистка продиктувала Вікторії Сергіївні номер своєї картки, вони декілька разів звірили номер.
– Це картка “Приват-банку”? А ти “Приват24” користуєшся?
– Не користуюсь.
– То не страшно, скажи ще термін дії карти та три цифри на зворотній стороні картки, той, що під магнітною стрічкою. Сума велика, банк буде просити підтвердження.
– Як це?
– Зараз немає часу відповідати на ці питання, моя онучка в біді, а ти тут час тягнеш. Кажи швидко!
Телефонна аферистка назвала дані.
– Добре, дякую тобі за допомогу, відправила, бувай здорова, – сказала Вікторія Сергіївна та відключила телефон.
Потім потягнулася, посміхнулася та погладила комп’ютер:
– Ах ти мій годувальник! От і ще одна лохушка попалася! Розвелося ж їх, а у нас ще непочатий край роботи. Лише не знають вони, що у мене не онучка, а онук.
