— А хто мій тато?
— Олю, підемо в неділю в кіно?
— Не знаю. Мама ввечері не пускає. Хіба що вдень.
— Підемо вдень. Я візьму квитки? — з надією спитав Остап.
Оля підняла голову і глянула на вікна четвертого поверху. Їй привиділось, чи справді у вікні мерехтіло мамине лице? Настрій одразу зіпсувався. Оля забрала у Остапа свою сумку й відступила на крок.
— Гаразд, я піду. До завтра. — Вона поспішно пішла до під’їзду.
«Завжди стежить за мною, неначе я злочинниця яка. Усі давно гуляють з хлопцями, а мені можна лише вдень. В усіх батьки нормальні, а в мене…» — з досадою думала Оля, піднімаючись на четвертий поверх.
Увійшла в квартиру, роздягнулася, намагаючись не шуміти. Вимкнула світло у передпокої й непомітно промайнула повз мамину кімнату.
— Будеш їсти? — голос мами наздогнав Олю, коли вона вже взялася за ручку дверей.
Оля заплющила очі й обернулася.
— А якщо ні? — зухвало спитала вона.
— Чому ти мені грубиш?
— Чому ти завжди за мною стежиш? — відповіла Оля питанням на питання.
— Я не стежу. Просто подивилася у вікно, — спокійно сказала мама.
— Так. Щось я не помічала, щоб ти в вікно дивилася, коли я вдома, — гірко відповіла дівчина. — Мені багато вчити. — Оля увійшла до кімнати й грюкнула дверима. Увімкнула світло й почала рахувати: «Раз, два, три…»
Зазвичай на п’ять мама вривалася до неї з вимовами — що не заслужила такого ставлення, що донька стала неслухняною, грубою. Ще одна така витівка, ще раз вона так хлопне дверима…
Оля доторкнулася до десяти, а мама так і не увійшла. Це було дивно. Оля переодягнулася, дістала з сумки підручники й сіла за стіл.
Вона була голодна, але хіба мама дасть поїсти спокійно? Прийде на кухню, сяде навпроти й почне допитувати. Як тут не грубіти? Оля почула, як за дверима завмерли мамині кроки, й нахилилася над книгою, удаючи, що читає. «Зараз почнеться.»
Мама увійшла.
— Я не заважаю? — промовила вона.
Це було ще дивніше. Мама ніколи не вибачалася, просто вривалася.
— Мені треба дещо тобі сказати, — почала вона, сідаючи на диван.
Оля лише вдавала, що читає. Насправді вона не бачила жодного рядка, напружено чекаючи.
— Мені подзвонила жінка… У неї жив твій батько… Вона сказала, що він помер… Похорон завтра, — говорила мама рівним голосом, роблячи паузи, що було для неї незвично.
— Як помер? — Оля підняла голову від книги, злякано глянула на матір.
— Інфаркт. Якщо підемо на похорон, надягни щось темне.
— І ти так спокійно про це? — Оля зірвалася, скрипнувши стільцем. — Ти себе чуєш? «Якщо»? Ти говориш про смерть батька! «Надягни щось темне», — передражнила Оля матір.
— З тобою неможливо спілкуватися, — мама зітхнула й підвелася. — Він, до речі, нас кинув. Забула?
— Бо ти його не любила! — Оля задихнулася від сліз.
— Не кричи. Не говорь про те, чого не знаєш, — роздратовано промовила мама.
— Знаю. Тато сам мені сказав перед тим, як піти. Казав, що ти його ніколи не любила. Навіщо ти за нього вийшла? Краще б пішла сама й залишила нас із ним. Він мене любив, на відміну від тебе. — Голос Олі перервався, вона сіла за стіл, схопилася за голову й заридала.
Відчула дотик мами до плеча, здригнулася й скинула її руку.
— Завтра подзвоню до школи, попередимо, що пропустиш, — так само спокійно сказала мама й вийшла.
Виплакавшись, Оля дістала зі скрині фотоальбом, сіла з ним на диван. Знайшла одну з небагатьох світлин, де вони були з батьком. Він усміхався, а Оля тримала в руках білу хмаринку цукрової вати. Вона витягла фотографію з альбому й довго всхлипувала, розглядаючи її.
***
Батько пішов, коли Оля була у п’ятому класі. Вона ніколи не чула, щоб батьки сварилися, тож розлучення стало несподіванкою. Вони взагалі рідко розмовляли. Не жартували, не цілувалися, як, наприклад, батьки подруги.
— Тату, ти зовсім від нас пішов? — спитала Оля, коли він зустрів її після школи.
— Зрозумій, я не можу так більше. Мама не любить мене. Я й так довго терпів.
— Я тебе люблю, — запевнила батька Оля.
— І я тебе. — Він погладив її по голові. — Так буває. Виростеш — самТато мовчав, потім обійняв Олю й вимовив тихо: “Ти в мене сильна, дочко, але сльози не роблять тебе слабкою.”
