Степан Дмитрович, або просто Стьопа для друзів та колег, нещодавно очолив відділ у великій фірмі у Львові. Підвищення було заслуженим — працьовитість, спокій, пунктуальність. Він не гнався за керівництвом, але йшов упевнено. Вітання в офісі були стриманими: Стьопа ледь посміхався, дякував і обіцяв, що зробить усе, аби колезі не шкодували про його призначення.
Найбільше раділа його мама, Ганна Василівна. Саме вона колись водила сина по лікарях, шукала репетиторів, купувала зимові куртки та відкладала з пенсії на його університет. Вона ж наполігла, щоб він пригостив колег домашніми стравами — пасками, салатами, закусками. І хоч Стьопа спершу відмовлявся, та згодом погодився: не хотів засмучувати матір.
У день святкування він поїхав по їжу додому. Мати якраз мала візит до лікаря, тож залишила все в холодильнику — уже порозкладане по коробочках. В обідню перерву Стьопа вирішив не тягнути все сам і попросив новеньку співробітницю Соломію поїхати з ним. Та охоче погодилася.
Соломія, білява з карими очима, була з тих жінок, на яких усі обертаються. В офісі шепотіли: мовляв, до Стьопи придивляється, часто посміхається, просить підвезти…
Вони зайшли в квартиру матері — скромну, але затишну. Стьопа відчинив холодильник і почав виймати контейнери. Соломія зручно сіла на табурет, оглядаючи кімнату:
— Як тут затишно… Прямо рідний дім. А це хто?!
З-за дверей вибіг чорний песик і загарчав на незнайомку.
— Це Бандит, — пояснив Стьопа, взявши його на руки. — Не бійся, він добрий.
— Бандит?! Ну й ім’я… — Скривилась Соломія. — Хай до мене не лізе. Ще панчохи порве.
Стьопа замовк. Її вираз обличчя його чомусь зачепив. Але це було лише початок — з коридору вийшов пухкий чорний кіт і впірнув об ногу господаря.
— А це Граф, — ніжно промовив Стьопа, дістаючи з холодильника варену рибу. — Зараз, любий, ось тобі вечеря.
Соломія відступила до дверей.
— У вас тут цілий звіринець. У такій маленькій хаті і кіт, і собака? Це ж негігієнічно… шерсть, запахи… У твоєї мами нема алергії?
— А в тебе є? — тихо запитав він.
— Я? Та ні… Не знаю. У нас ніколи тварин не було. Не подобаються. Брудні…
Стьопа мовчки продовжив складати пакети. Усмішка зникла. Соломія стояла осторонь, раз-по-раз відганяючи песика, який хотів понюхати її черевики.
— Ввечері прийду і виведу їх, — нарешті сказав Стьопа. — Мати буде сваритися, що перегодував, але як їх не пожаліти?
— Ще й час на них витрачати… Ну так, комусь же треба, — зі скептичною усмішкою пробурчала Соломія, йдучи до виходу.
Дорогою назад вона балакала про нове меню в кафе, про сукню Наталки Петрівни, про те, як дівчина з бухгалтерії втретє вийшла заміж. Стьопа йшов мовчки, лише час від часу кивав. У голові гуло: «Пусто. Ненатурально. Чужа…»
У кабінеті вже чекали: вручили термос, обійняли, похвалили. Після роботи накрили стіл, трохи випили, багато з’їли. Соломія знову крутилася поруч — то жарт, то погляд, то пропозиція підвезти. Але Стьопа спокійно відповів:
— Вибач, поспішаю. У мене важлива зустріч.
Вдома його чекала мати.
— Ну як? Все пройшло добре? — з усмішкою запитала вона, відчиняючи двері.
— Все чудово, мамо. Твої паски розібрали першими. Казали — ніби з крамниці. Про мене вже й забули…
— А про дівчину, з якою приїжджав — Соломію? Сусідка бачила, каже, гарна. Це вона?
— Ні. Просто колега. Насправді, нікого нема. Я тоді збрехав, щоб тебе потішити. Пробач.
— Ну добре. А якщо з’явиться — якою вона має бути, твоя «та сама»?
Стьопа задумався.
— Справжня. Добра. Розумна. І… любитиме тебе. І Графа. І Бандита.
Мати посміхнулася.
— Ох, сину, головне, щоб любила тебе. Тоді й нас усіх прийме. Навіть пухкого кота з характером.
Він кивнув. Потім узяв повідець, кликнув обох «звірів» і вийшов на подвір’я. Втрьох вони бігли по двору, ніби повернулися в той час, коли все було просто — мати вдома, у рюкзаку була булочка, на руках — щеня, на плечі — кіт, а попереду — все життя.
Мати дивилася у вікно, стискаючи кулаки.
— Тридцять років, начальник відділу, а на душі — дитина. Дай тобі Боже справжнє щастя, сину… І щоб полюбила вона вас усіх. І Графа. І Бандита. І матір.
