Хто ви?!
Соломія завмерла на порозі власного помешкання, немов уві сні, де все неможливе раптом стає реальним.
Перед нею стояла незнайома жінка з коротким хвостиком, а за її спиною двоє дітей, хлопчик і дівчинка, які розглядали її з цікавістю, ніби вона була частиною якоїсь дивної гри.
У передпокої лежали чужі тапочки, на вішалці висіли невідомі пальто, а з кухні линув запах вареників із вишнями.
А ви хто? жінка насупилася, притискаючи до себе доньку. Ми тут живемо. Нас Дмитро Олександрович запросив. Він казав, що господиня не заперечуватиме.
Це МІЙ дім! голос Соломії здригнувся, ніби вона прокинулася від дивного сну. Я ніколи не дозволяла вам тут бути!
Жінка розгублено заморгала, озираючись на розкидані іграшки, на кухню, де на мотузці висіли дитячі сорочки, наче шукаючи докази, що це справді їхній простір.
Але Дмитро Олександрович запевнив Ми його родичі Він казав, що ви згодні Що ви добра й чуйна
Соломія відчула, ніби її облили льодяною водою. Вона мовчки зачинила двері, спиною притулившись до них, намагаючись зрозуміти, як таке взагалі могло статися. Її власний дім і вона в ньому раптом стала сторонньою.
Рік тому все було інакше. Соломія відпочивала біля моря, насолоджуючись відпусткою після завершення складного проекту реставрації старовинного будинку у Львові.
У тридцять три роки вона була вдалою архітекторкою, звикла покладатися лише на себе.
Карєра забирала більшість часу, але їй це подобалося робота давала задоволення й стабільні доходи.
Дмитра вона зустріла на набережній в один із душних серпневих вечорів. Він був чарівним трохи старшим, з теплою усмішкою і спокійними, мудрими очима.
Розлучений вже чотири роки, двоє дітей хлопчик девяти років і дівчинка шести, працював прорабом у будівельній фірмі.
Дмитро залицявся по-старомодному: квіти, кавярні з видом на море, довгі вечірні прогулянки під зоряним небом.
Ти не схожа на інших, говорив він, ніжно цілуючи її руку. Сильна, розумна, але при цьому така ніжна. Я давно не зустрічав таких жінок.
Соломія танула від його слів. Після низки невдалих стосунків із чоловіками, які або боялися її успішності, або намагалися її перевершити, Дмитро здавався справжнім дивом.
Він цікавився її роботою, підтримував у складні моменти, коли клієнти вимагали неможливого.
Мені подобається, що ти сильна, казав він. Але при цьому залишаєшся жіночною.
Відпустка закінчилася, але їхні стосунки продовжилися. Дмитро приїжджав до неї у Львів, вона до нього в Ужгород. Відеодзвінки, листування, плани на майбутнє.
Через девять місяців він зробив пропозицію на тому самому місці, де вони вперше побачилися.
Весілля було скромним, але щирим. Соломія переїхала до Ужгорода, влаштувавшись у місцеву архітектурну майстерню, а свою львівську квартиру залишила пустувати.
Ми тепер одна сімя, казав він, обіймаючи її. Мої діти твої діти, мої турботи твої турботи. Разом ми все подолаємо.
Спочатку Соломія була щаслива. Їй подобалося відчуття родинного тепла, дитячий сміх у будинку.
Вона допомагала Дмитру з дітьми, купувала їм речі, оплачувала гуртки, возила на огляди до лікаря.
Але потім щось почало мінятися.
Спочатку дрібниці Дмитро брав гроші з її картки, не попереджаючи. «Забув попросити, вибач», бурмотів він.
Потім почав частіше просити допомогти з аліментами колишній дружині.
Ти ж розумієш, казав він, розводячи руками. Діти не винні. У мене зараз труднощі на роботі, зарплату затримують.
Соломія не заперечувала вона любила Дмитра і його дітей.
Але з часом прохання ставали все частішими: оплатити поїздку дітей до бабусі у Чернівці, купити зимові речі, внести гроші за табір, заплатити репетитору з англійської.
Найгірше було те, що Дмитро почав переказувати гроші колишній дружині прямо з її рахунку, навіть не питаючи.
Це ж наші діти тепер, пояснював він, коли вона обурювалася. Ти ж їх любиш.
Справа не в коханні, відповідала вона. А в тому, що ти не радишся зі мною.
Так, звичайно, наступного разу спитаю.
Але «наступний раз» ніколи не наставав.
Соломія почала відчувати себе не дружиною, а банкоматом. Її думку не цікавило, її просто ставили перед фактом.
І кожен раз, коли вона намагалася обговорити сімейний бюджет, Дмитро звинувачував її в егоїзмі.
Я думав, ти інша, казав він. Думав, для тебе важливіше сімя, а не гроші.
Того травневого дня, коли вона поїхала до хворої матері у Львів і завітала до своєї квартири, Соломія ще сподівалася, що
