— А хто мій батько?
— Олю, пішли в неділю в кіно?
— Не знаю. Мама нікуди ввечері не відпускає. Хіба що вдень.
— Підемо вдень. Я візьму квитки? — спитав із надією Ігор.
Оля підняла голову й глянула на вікна третього поверху. Їй здалося, чи справді там мелькнуло мамине обличчя? Настрій одразу зіпсувався. Вона взяла у Ігоря свою сумку й відступила на крок.
— Гаразд, я піду. До завтра. — Поспішно попрямувала до під’їзду.
«Завжди слідкує за мною, ніби я якась злочинниця. У всіх дівчат уже з хлопцями гуляють, а мені тільки удень можна. У всіх нормальні батьки, а в мене…» — думала Оля, роздратовано піднімаючись сходами.
Увійшовши в квартиру, вона роздягнулася, намагаючись не шуміти. Вимкнула світло в передпокої й прокралася повз мамину кімнату.
— Їсти будеш? — голос мами наздогнав її, коли вона вже взялася за ручку дверей.
Оля заплющила очі й обернулася.
— А якщо ні? — зухвало спитала.
— Чому ти мені грубиш?
— Чому ти за мною постійно стежиш? — відповіла питанням на питання.
— Я не стежу. Просто подивилася у вікно, — спокійно сказала мама.
— Так. Щось я не помічала, щоб ти в вікно дивилася, коли я вдома, — з їдкою відповіла дівчина. — Мені вчитися треба.
Оля увійшла до кімнати й грюкнула дверима. Увімкнула світло й почала рахувати: «Раз, два, три…»
Зазвичай на п’ять мама вривалася до неї з криком, що не заслужила такого ставлення, що донька стала неслухняною та грубою. Ще один такий випадок, ще раз вона вдарить дверима…
Але Оля дійшла до десяти, а мама так і не зайшла. Це здалося їй дивним. Вона переодягнулася, дістала зі сумки підручники й сіла за стіл.
Голодна, але чи дасть мама спокійно поїсти? Прийде на кухню, сяде навпроти й почне допитувати. Як тут не відповісти різко? Оля почула, як за дверима завмерли мамині кроки, і вдала, що читає. «Зараз почнеться.»
— Я не заважаю? — мама увійшла в кімнату.
Це було вже зовсім незвично. Вона ніколи не вибачалася, просто вривалася.
— Мені треба тобі дещо сказати, — почала вона, сідаючи на диван.
Оля лише вдавала, що читає. Вона не бачила жодного рядка, напружено чекаючи, що скаже мати.
— Мені подзвонила жінка… У неї жив твій батько… Вона сказала, що він помер… Похорон завтра, — говорила мама рівним голосом, роблячи паузи після кожного речення, що для неї було зовсім не типово.
— Як помер? — Оля підвела голову, злякано дивлячись на матір.
— Інфаркт. Якщо підеш зі мною на похорон, вдягни щось темне.
— І ти так спокійно про це? — Оля схопилася, скрипнувши стільцем. — Ти себе чуєш? «Якщо»? Ти про смерть батька говориш! «Вдягни щось темне», — передражнила вона маму.
— З тобою неможливо говорити, — мама зітхнула. — Він, між іншим, нас кинув. Забула?
— Бо ти його не любила! — Оля захлинулася від сліз.
— Не кричи. Не кажи того, чого не знаєш, — роздратовано відповіла мама.
— Знаю. Тато сам мені сказав, перш ніж піти. Він сказав, що ти його ніколи не любила. Навіщо ти за нього взагалі виходила? Краще б ти пішла, а ми з татом залишилися б. Він мене любив, на відміну від тебе. — Голос Олі зривався, вона сіла за стіл, сховала обличчя в долонях й заридала.
Відчула мамине дотикання до плеча й рвучко скинула її руку.
— Завтра вранці подзвоню в школу, попередиш, що пропустиш заняття, — так само спокійно сказала мама й вийшла.
Поплакавши, Оля дістала зі шухляди фотоальбом, сіла з ним на диван. Знайшла одну з небагатьох фотографій, де вони були разом із батьком. Він посміхався, а Оля тримала в руці білу хмарину цукрової вати. Вона витягла фото з альбому й довго всхлипувала, розглядаючи його.
***
Батько пішов, коли Оля була у п’ятому класі. Вона ніколи не чула, щоб батьки сварилися, тому розлучення стало для неї несподОля глянула в темряву кімнати, де ледве вгадувався мамин силует, і раптом зрозуміла, що навіть у цій безодні несправедливості вони з мамою — одна кров, одна біль, і, можливо, колись це стане їхнім порятунком.
