— Хоча б комусь ти виявилася потрібна.
— Не потрібен тобі мій син, він тобі життя зламає.
— Неправда, Ганно Михайлівно. І чому ви так про Тараса говорите? Адже він ваш єдиний син!
— Саме тому й попереджаю. Надто добре знаю свого сина, щоб сумніватися.
Ганна Михайлівна повільно вийшла з кухні, а Оксана залишилася сидіти за столом у своїй новій вечірній сукні. Наділа її спеціально, прийшла до сусідки, щоб показати покупку, в якій хотіла вразити Тараса.
У сусідського сина Оксана була закохана вже багато років. Почуття проросли в ній ще з дитинства, коли вона була маленькою й наївною, але здатнію на глибоку прив’язаність.
Тарас був старший за Оксану на сім років. Йому сімнадцять, а їй лише десять, коли вони вперше побачилися. Оксана з батьками переїхала до Бережан з сусіднього села, де її тато втратив роботу, а Ганна Михайлівна вже давно жила тут з сином, виховуючи його сама.
— Дуже пристойна родина, — повідомила увечері мати Оксани, повернувшись від Ганни Михайлівни. Сусідка, хоч і була старшою за неї на п’ятнадцять років, подружилася з нею, а Оксана й Тарас стали бачитися частіше.
Через рік після знайомства Тарас вступив до інституту й поїхав із Бережан, а Оксана залишилася з батьками, не забуваючи про нього й навідуАле тепер, стоячи на порозі свого життя, вона усміхнулася, усвідомивши, що справжнє щастя — це не кохання до того, хто ніколи не був гідний її почуттів, а дитина, що тримала її за руку, й новий чоловік, який дивився на неї з ніжністю.
