Автобус повільно під’їжджав до зупинки.
Я додала кроці. Спізнюватися сьогодні мені ніяк не можна. Шеф викликав мене на роботу у вихідний. У нього важливі переговори щодо великого контракту. Обіцяв премію дати всьому колективу, і мені в тому числі, якщо це замовлення отримаємо.
До автобуса мені залишалося пробігти всього пару десятків метрів. Я рухалася до автобусної зупинки на максимально можливих, на двенадцатісантіметрових підборах, швидкості і думала про премії. Уже зважувала, куди її витрачу.
Раптом переді мною на дорогу вискочив собака. Я мало не запнулася. Маленька пухнаста псинка, вся в бруді, втупилася на мене голодними очима і повернула хвостом.
Вона жила в нашому дворі за сміттєвими баками. Двірник частенько ганяв її мітлою за те, що вона розгризали пакети в пошуках їжі і розтягували сміття по всьому двору.
Я спробувала обійти тварину, але та відскочила в бік, знову перегороджуючи мені дорогу.
Автобус зупинився, зі скрипом відчинив двері. Якщо я не потраплю на цей автобус, точно спізнюся!
– А ну, зась! – я махнула сумкою в сторону собаки. Та гарчала, але з дороги не пішла.
З автобуса вже виходили пасажири.
Якщо побігти, я ще могла б встигнути на роботу вчасно. Я побігла, дуже хотіла премію. Собака з гучним гавканням кинулася на мене, вчепилася в штанину. Я не втрималася на підборах і впала на землю.
Автобус закрив двері, похитнувся і поїхав.
Сидячи на землі, я проводжала його тужливим поглядом. Не бачити мені премії!
Собака абсолютно спокійно сіла біля моїх ніг і замахав хвостом. Нападати на мене вона більше не збиралася, навпаки, обережно підібралася ближче і лизнула руку.
– Ну що на тебе найшло? – я погладила кошлату голову – Ти хоч розумієш, що наробила?
Собака гавкнув і винувато стиснув хвіст.
Автобус повільно завернув за ріг. Я важко зітхнула і подумки попрощалася з премією, а можливо, і з роботою.
Пролунав страшний гуркіт і скрегіт металу. Я тут же забула про переговори шефа, контракті і премії. Над дорогою піднявся стовп чорного диму. Той самий автобус, в який я так хотіла потрапити, зіткнувся з вантажівкою. Я чула крики поранених людей.
– Ти … Ти, здається, врятувала мене … – я розгублено переводила погляд з собаки на дим автокатастрофи і назад. – Як ангел-хранитель. Ангел … Так тебе і назвемо. Як тобі ймення, подобається?
Собака віддано заглядала мені в очі і виляла хвостом. Я піднялася на ноги.
– Йдемо додому, Енджі.
Будинки, після півторагодинних водних процедур, виявилося, що моя нова подружка дійсно ангел, шерсть у неї біла. З ім’ям я не прогадала.
Двірник все дивується, яка чарівна у мене собачка. Цікавиться, де таку можна купити …
Тільки, ангелів не купують. Вони приходять до нас самі. У найпотрібніший момент.
У матеріалі використані ілюстративні фото