Працювати у Будинку Маляти для мене виявилось непосильною ношею. Кожне немовля, яке до нас потрапляло розчулювало мене. Я хвилювалась за них, як за рідних дітей, тому зараз я не розумію, що стало причиною мого влаштування сюди на роботу.
Мій чоловік вже просто просив, щоб я покинула роботу і знайшла нову, бо не міг дивитися, як я приходжу додому й плачу. Всі кажуть мені залишати роботу за дверима дому, а я не можу, бо це не робота – це маленькі люди, які виявилися нікому непотрібними.
І хоч я й сама неодноразово думала піти з тієї роботи, та не можу я цього зробити, бо хіба знайдеться там хтось, хто буде любити тих дітей так само сильно, як я?
Власне, не про свою важку долю я вам вирішила розповісти, а про історію одного немовляти, що й досі мене не залишає байдужою.
Я уже збиралась йти додому, бо у мене закінчилась зміна, як нам зателефонували з лікарні й повідомили, що до нас перенаправляють однорічного хлопчика. Його батьки миттєво померли в автокатастрофі, а хлопчик вижив й не має проблем зі здоров’ям. На жаль, обоє батьків також буди сиротами, тому дитина не має родичів.
Через 20 хвилин до нас приїхав гарненький хлопчик Віталік. Він був зляканий й схвильований, хоча тримався мужньо і не зронив ні сльозинки з очей. Але це було до того моменту, поки він перебував у стані шоку.
Я протягнула йому ручку, щоб познайомитися, а натомість він схопив мене в обійми й почав плакати. Це не була звичайна дитяча істерика з криками «Хочу до мами! Де моя мама?». Склалось враження, що сльози, які котилися по його щічках, були криком про допомогу.
Я розуміла, що цьому хлопчику, який раптово опинився без батьків у незнайомому місці з незнайомими людьми, потрібна допомога і продовжила свою зміну.
Я читала йому казку й незабаром хлопчик заснув, але сон його був неспокійним, бо він постійно здригався й голосно зітхав.
Пройшло кілька тижнів з моменту, як Віталік почав адаптуватися до оточення, але йому все ще давалась складно будь-яка соціалізація, тільки зі мною він міг бути відкритим, тому так вийшло, що я приділяла йому більше часу.
«І нащо ти пригріваєш цю сироту? Кому вона потрібна?» – крикнула до мене суворо нянечка, а я не могла зрозуміти її.
І незабаром мене звільнили. Так, саме через те, що я “пригрівала” Віталіка. На думку керівництва я не мала права проводити з ним більше часу, ні з іншими дітьми, адже таким чином я роблю його кращим серед інших. Звичайно, у мене такого навіть у думках не було, я просто хотіла йому допомогти, але вже, як склалось, мені цього не зрозуміти….
З роботою мені було нескладно прощатися, а от з Віталіком дуже. І коли чоловік побачив мій стан, то запропонував усиновити хлопчика, чим ми й зайнялися. Нарешті я стала мамою!
