І досі я інколи прокидаюсь серед ночі й не можу зрозуміти, як мій батько примудрився забрати в нас усе. Мені було 15, коли це сталося. Ми мешкали у скромному, але акуратному будиночку на околиці Черкас меблі стояли, на кухні у холодильнику були продукти після базару, і комунальні квитанції мама старанно оплачувала вчасно. Я була у десятому класі, головне моє хвилювання як би скласти алгебру й назбирати гривень на ті кросівки, про які так мріяла.
Все почало змінюватися, коли батько став повертатися додому дедалі пізніше. Він заходив, навіть не вітався, кидав ключі на тумбу й ішов у свою кімнату з телефоном. Мама питала:
Знову запізнився? Думаєш, хата сама себе втримує?
А він відповідав відсторонено:
Відчепись, я виснажений.
Я все підслуховувала, лежачи у своїй кімнаті з навушниками, роблячи вигляд, ніби нічого особливого не відбувається.
Одного вечора я побачила, як він говорить по телефону на ганку. Тихо сміявся, казав щось на кшталт «все майже вирішено» й «не хвилюйся, я все владнаю». Як тільки помітив мене, одразу замовк і поклав слухавку. У животі ворухнулося щось дивне, але я промовчала.
День, коли він вирішив піти, випав на пятницю. Я повернулася зі школи й побачила відкриту валізу на його ліжку. Мама стояла біля дверей спальні, з опухлими від сліз очима. Я запитала:
Куди він збирається?
Він навіть не глянув на мене, просто буркнув:
Мене деякий час не буде.
Мама нервово вигукнула:
Деякий час з ким? Скажи, як є!
Тоді він розлютився і раптом сказав:
Я йду до іншої жінки. Надоїло так жити!
Я залилася слізьми:
А як же я? А моя школа? А наша квартира?
Він тихо прорік:
Ви впораєтеся.
Закрив валізу, схопив якісь папери, що лежали в ящику, взяв гаманець і вийшов, навіть не попрощавшись.
Того ж вечора мама спробувала зняти гроші в банкоматі, але карта була заблокована. Наступного дня у банку їй сказали, що рахунок порожній. Виявилось, він вивів усі наші накопичення. Більше того два місяці за комуналку не сплачено, а мама фігурує у кредиті, який він узяв без її згоди.
Мама сиділа за кухонним столом із стареньким калькулятором, перевіряла чеки, плакала і повторювала:
Не вистачає… Ні на що не вистачає…
Я намагалася їй допомогти рахувати, але розуміла менше половини.
Минув тиждень у нас відключили інтернет, згодом мало не вимкнули світло. Мама почала шукати роботу брала підробітки, мила підїзди. Я носила до школи пакетик із карамеллю й продавала її на перерві. Було соромно стояти перед однокласниками, але вдома й на чай не вистачало.
Одного дня відкрила холодильник там, крім глея з водою й половинки помідора, нічого не було. Сіла на табуретку, гірко заплакала. Ввечері їли білий рис, нічим не присмачений. Мама просила пробачення, що не може дати мені те, що колись давала.
Згодом у Facebook побачила фото батька з тією жінкою вони піднімають келих вина у ресторані. Від злості та болю затрусилися руки. Я написала:
«Тату, мені треба зошити для школи».
Він відповів:
«Я не можу утримувати дві родини».
Це був наш останній діалог.
Більше він не дзвонив, не цікавився ні чи випускалася я зі школи, ні чи хворію, ні чи потрібно щось. Просто зник.
Тепер я працюю, сама оплачую все й підтримую маму. Але рана все ще кровить. Не лише через гроші, а через зраду, через байдужість, через те, як він залишив нас потонути, підійшов до нового життя так, мов нічого не трапилось.
Та навіть зараз, по ночах, я прокидаюся й мене душить питання без відповіді:
Як навчитися жити, коли рідний батько забирає все і залишає тебе виживати, коли ти ще й дитиною себе відчуваєш?
