Живемо ми з моїм чоловіком та нашими 2 донечками у маленькому містечку. Все у нас було гарно: сім’я у нас щаслива, та й грошей достатньо заробляв мій чоловік, міг забезпечити в мене та дівчаток, поки я сиділа з ними в декреті.
Так вийшло що дівчатка у нас погодки. Я тоді не встигла народити старшеньку, як вже завагітніла меншенькою. І звісно поки я з ними сиділа вдома, то було дуже важко, адже обидві вони були дуже маленькі та потребували до себе достатньо багато уваги. Крім цього я ще повинна була підтримувати дім в чистоті та мати готові страви в холодильнику. Та зараз нашим дівчаткам вже одній 9, а другій 10 років, але я так і не влаштувалася на роботу, зараз я домогосподиня.
І ось одного з вечорів, після роботи, приходить мій чоловік і говорить мені, що він стомився від такого життя та звільняється з роботи й буде сидіти вдома, а щоб я йшла і працювала. Крім цього він мені ще видав те, що вдома також нічого не буде робити. Бо він бідненький весь цей час працював та забезпечував нашу сім’ю, а я просто сиділа вдома і нічого не робила.Спочатку я йому намагалася пояснити спокійно, що мені також було тяжко, бо наші дівчатка дуже часто хворіли й мені було важкувато самій з усім справлятися. Але чоловік мене зовсім не чув і стояв на своєму. Тому наша розмова з чоловіком згодом переросла у сварку. Ми з ним сварилися весь вечір та в кінці я вже не витримала та йому сказала, що я цього терпіти не буду, якщо він все ж вирішить звільнитися та сісти вдома, то я просто заберу дівчаток та піду від нього. Адже мені такого чоловіка не потрібно, я вважала всі ці роки прожиті разом, що мій чоловік для мене — це кам’яна стіна, за яку я можу сховатися. А як виявилося через стільки років, що це не так. І мені за це дуже прикро.
