У Матвійка сьогодні день народження. Вже йому тринадцять. Наче ще й не дорослий… Та коли люди дізнавалися, скільки йому довелося пережити у своєму житті, то розуміли: хлопчик не по своїх роках дорослий.
Так, сьогодні його тринадцятиріччя. Але у гості до Матвія не прийде ніхто. Він нікого не запрошував, а про це ніхто й не знає. Його єдиний у світі батько лежить у лікарні з пневмонією. До нього нікого не пускають. Матвій розумів, що тато може померти у будь-яку хвилину, і тоді він залишиться круглим сиротою. Лікарі, звичайно, робили все можливе. Але хлопчика не покидали дивні відчуття… Його турбувало те, що він не може обійняти батька. Важко на душі було від того…
Матвійко дивився у вікно. По щоках його котилися гіркі сльози. Лікар виписав дорогі медикаменти для татуся. Потрібні були гроші. Хлопчик шукав підробітки, але на сьогодні заробив лише копійки. Добре, що завтра його візьмуть на базар перебирати гнилі овочі та фрукти. Тоді він зможе купити ліки.
Цей рік для Матвія видався особливо тяжким: спочатку померла мама, потім за нею пішла і бабуся. І раптом за вікном він побачив батька, що стояв на снігу. Він був босий, у білій сорочці та штанях. Чоловік махав сину рукою, ніби прощався. І тоді Матвійко зрозумів: батько помирає.
Він прожогом помчав у відділення. Але лікарі не пускали його:
– Не треба… Не йди… Йому вже нічим не допоможеш…
– Пустіть мене до нього! – кричав хлопчик.
Він неймовірною силою відштовхнув руки лікаря і увірвався до палати. Його тато лежав на ліжку, вкритий білим простирадлом.
– Таточку, тату! Благаю тебе! Розплющ… Розплющ очі! Не залишай мене! Я ж пропаду без тебе! – ридав хлопчик, обіймаючи тата.
– Я не йду, синку. Я з тобою… – прошепотів раптом батько.
– Це неможливо… – лікарі округлили очі від здивування. – Це диво…
Батько Матвійка не залишив його. Він видужував довго, але врешті-решт повернувся додому, до сина. Хлопчик не став сиротою. Своїми обіймами, сльозами та любов’ю він повернув чоловіка з того світу.
