Так буває іноді…
Світ не сподівався на Олеська. Та він прийшов. Оголосив себе пронизливим криком, вимаганням їжі, уваги, турботи. А матір… Матір, Соломія, втекла, хитаючись від немочі, ледве минули дві доби після пологів. Зникла в невідомості, не відчуваючи ані краплі прив’язаності до крихітного згустку й не бажаючи тягаря його життя. Їй лиш дев’ятнадцять, єдина рідна бабуся пішла рік тому. Був хлопець, що багато обіцяв, та кинув. Її всі покинули! Батьки в дитинстві, перекинувшись автомобілем, а бабуся, що так любила свою дівчинку, теж недавно пішла… Батько був із дитбудинку, а в матері були сестри, та вони давно у Польщі зі своїм батьком, її дідом, і зв’язку не було.
Якась кумедна історія, де було багато образ, злости, якогось поділу… Спочатку їй усе це було остогидло, а потім, коли бабуси стало зовсім погано і вона потрапила до лікарні, було вже не до оповідей.
Цього року вона мала закінчити технікум, одногрупники зараз пишуть диплом, а вона… Та нічого, нічого. Самотня якось впорається, але лиш сама! А дитина це важко. Дуже важко! Майже непоможливо. Їй і без того важко, хіба вони не розуміють? Отож покинула свою крихітку, може, хто допоможе. Як колись батькові. А вони все приходять, щось говорять, а хто вони, навіщо невідомо. Та й біс із ними… Он трохи сили прибуде, якось житиму далі…
А Олеськові потрібна матір не потім. Вона потрібна зараз, ось негайно! Притулити щоку до маминої груді, скуштувати материного молока, відчути биття її серця…
Та нема материного тепла, тому страшно й самотньо. Він плаче, хоче до матері. А його беруть весь час різні руки, чужі руки. Годують молоком, та це не мамине, тому весь час болить і крутить крихітний животик. Сон тривожний, у очікуванні… Адже навіть крізь неспокійний дрім малюк упізнав би мамин голос. Та голоси все чужі.
Крихітний Олесько вмів чекати. Він чекав мамині руки, тепло її тіла, смак її молока і, мабуть, молився своїм немовлячим богам усіма відчуттями, навіть сопінням крихітного носика.
І боги почули його. Головна лікарка, пані Олена з добрим серцем, не судила юну матір, та й примиритися з тим, що такий милий крихітний янгол залишився без мами, не могла.
Вона скористалася усіма зв’язками й дізналася усе про матір Олеська, знайшла адресу діда матері й прадіда Олеська у далекій Польщі, зв’язалася й довго розмовляла відеозв’язком. Розповіла йому про нещасну й самотню молоденьку онуку, якій ніхто не допоможе у цьому світі, й про крихітну дитину, що ще не почало життя, але вже нікому не потрібне.
Дід Микола вже не міг їхати так далеко, зате приїхали обидві тітки, сестри матері. Хвора Соломія лежала вдома. У неї нестерпно боліла й пекла грудь, молоко вже ледь зціджувалося, піднялася температура. Вона довго не могла збагнути, що взагалі відбувається, хто ці люди й чого їм треба. Лікарка зі швидкої повернула юну матір до пологового будинку, де медсестри обережно, але рішуче, не зважаючи на сльози й протести, зцідили рештки молока з грудей, збили температуру й принесли Олеська. Той уважно дивився на неї своїми маленькими очицями, кривив носик і корчив гримаси. Впізнала вона сина? Авжеж, впізнала. На руки взяла. Отже, більше не відпустить.
Потім її виписали з пологового, і дві голосно базікаючі тітки Оксана та Катерина відвезли її з сином додому. Там якось сама собі з’явилася колиска, комод наповнився пелюшками й мініатюрним одягом… Тітки розмовляли з нею, годували знайомими сирниками зі сметаною, котрі називали пампушками. Та й не важливо, як вони називають усе, важливо, що вона вже не сама. Важливо, що є хтось, хто питає: «Як почуваєшся? Ти їла? Пила? Пий більше узвару, від нього й твого молока буде більше. Може, поспи трохи? Ти з Олеськом довго не спала ночами…»
Ви гадаєте, це розпові
